WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Покотилова В.І.

Херсонський економічно-правовий інституту

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК АГРАРНОГО СЕКТОРА В УМОВАХ НТР

Характерною рисою сучасного інноваційного розвитку агропродовольчого комплексу є те, що воно здійснюється в умовах НТР. Науково-технічна революція охоплює не тільки промисловість, транспорт, будівництво, але й сільське господарство, інші сфери агропродовольчого комплексу (АПК), де до сих пір обсяг важкого ручної праці та залежність від стихійних сил природи дуже великі. Сучасна НТР здійснює в сільському господарстві справжній переворот, визначає перехід до нового інноваційного технологічного способу виробництва. Це виражено в наступному:

1. У прискоренні втілення досягнень науки в сільське господарство, яка в цій галузі все більше стає безпосередньою виробничою силою;

2. У глибоких якісних інноваційних змінах у всіх елементах його матеріально-технічної та біологічної основи, в технології та організації агровиробництва;

3. В нових вимогах до працівника, праця якого змінює свій характер, стає все більш творчим;

4. У підвищенні економічних і соціальних результатів екологічно чистого агровиробництва, його ефективності та рентабельності;

5. У формуванні високорозвинутого аграрного сектору.

У агровиробництві НТР стала розвиватися пізніше, ніж у промисловості. Для цього були свої вагомі чинники:

- історично склалося культурне та технічне відставання сільського господарства від промисловості, села від міста;

- більш низький, ніж у промисловості, рівень спеціалізації та концентрації виробництва, що ускладнюють зростання накопичення та ефективного використання техніки та досягнень науки;

- особливе місце сільського господарства в системі суспільного розділу праці, при якому в міру розвитку індустріальних технологій дедалі більша частина його основних та оборотних засобів відтворюється в промисловості, тому НТР повинна була перш за все охопити промисловість, а вже потім сільське господарство;

- більш пізній розвиток біології, генетики, хімії та інших наук, від яких залежить НТР в сільському господарстві;

- складність агровиробництва, необхідність створення цілого комплексу різноманітних автоматичних систем машин і знарядь в залежності від видів рослин та порід тварин, особливостей природнокліматичних умов.

Разом з тим важливо враховувати, що більш пізній вступ сільського господарства в НТР рятує його від необхідності послідовного проходження всіх етапів технічного прогресу, а там, де це можливо і доцільно, здійснювати перехід до сучасного технологічного способу виробництва.

Використання досягнень НТР в агровиробництві багато в чому здійснюється в процесі державної інноваційно-інвестиційної політики. При цьому мова йде про державне інвестиційне стимулювання агробізнесу, посилення інноваційної активності, формуванні ринку інновацій, їх просуванні на вітчизняному та іноземних ринках.

У транзитивній економіці України сутність справи полягає не стільки в зростанні інвестицій в агропродовольчий комплекс, скільки в забезпеченні інноваційної активності. Інноваційна активність - цілеспрямована діяльність щодо створення, впровадження у виробництві та просування на ринок нових ефективних продуктів, науково-технологічних та організаційно-управлінських досягнень НТР, які приносять прибуток. Інновація повинна бути такою, щоб не тільки викликати потребу у створенні нового продукту, але й надавати фінансову можливість здійснювати подальші нововведення після його реалізації. Проте остаточну оцінку ефективності інновації дає ринок, споживач.

Для того, щоб оцінити економічні та соціальні результати інноваційної активності в агровиробництві, можна використовувати наступну систему показників:

- зближення обсягів інвестицій в науково-дослідну діяльність і у власне виробництво аграрного сектору;

- частка інноваційної наукомісткої продукції в загальному обсязі кінцевого продукту аграрного сектору;

- кількість патентів і ліцензій (у розрахунку на 1000 осіб);

- вплив інновацій на ефективність використання виробничих факторів агропідприємств (підвищення продуктивності праці, фондовіддачі, наукоємності продукції);

- вплив інновацій на результати виробничої та фінансової діяльності агропідприємств (обсяг продажу інноваційної продукції і його частка в загальному обсязі продажів, освоєння нових ринків для інноваційної продукції, збільшення частки її продажу на традиційних ринках збуту, обсяг і норма прибутку від реалізації інноваційної продукції, її питома вага в загальному розмірі прибутку).

Посилення інноваційної активності в Україні повинне займати центральне місце в реалізації державної економічної політики в аграрній сфері. Однак інноваційний бізнес в країні до сих пір розвинений слабко. Достатньо відзначити, що в 2005-2007 роках кількість інноваційно активних організацій, що здійснюють технологічні інвестиції, склало всього 0,4-0,5 % від їх загальної кількості. Ще гірше становище в агропродовольчому комплексі лише 0,1–0,2 %. Зокрема, не отримали належного розвитку такі прогресивні види інноваційної активності, як дослідження та розробки, покупка високотехнологічних сільськогосподарських машин і устаткування, нових агротехнологій, придбання прав на патенти і ліцензії. В обсязі інноваційної продукції наявною є недостатня та частина, яка зазнала значних технологічних перетворень або була знову впроваджена в порівнянні з продукцією, що зазнала вдосконалення.

Інноваційний бізнес в аграрній сфері відноситься до венчурного (ризикованої) капіталу. Тому його розвиток вимагає великих вітчизняних та іноземних інвестицій. При цьому ризики повинні бути компенсовані не тільки доходами підприємств - новаторів, але й гарантіями, пільговим оподаткуванням, дешевим кредитуванням і страхуванням.

Для того, щоб знизити ризик і підвищити ефективність інновацій, необхідно формування економічного механізму вбудовування науки в структуру агровиробництва. Для вибору найбільш ефективних форм і методів інноваційної активності в агропродовольчому комплексі потрібно, перш за все, науково обґрунтований менеджмент, який містив формулювання мети і вибір стратегії, підготовку інноваційних проектів, управління проектами та ризиками, персоналом, створенням, освоєнням і якістю нової техніки, оцінку ефективності інновацій. Центральне місце при цьому належить вибору мети та інноваційної стратегії. Саме від цього залежить визначення найбільш доцільних напрямків економічної і науково-технічної політики, заснованої на довгостроковому прогнозуванні розвитку аграрної сфери при переході до ринку, врахуванні сукупності зовнішніх і внутрішніх факторів, ресурсних обмежень на макро-, мезо- і мікрорівнях.

Інноваційна стратегія, що сприяє інноваційної активності, може бути різною: наступальною, якщо метою є лідируюча позиція на ринку; оборонною, коли вигідніше триматися слідом за «лідером», щоб запозичувати його нововведення з внесенням деяких змін; імітаційної, якщо наступна за обома групами, використовує їх досягнення та уникає помилок; залежною, коли метою є самозбереження, виконуються субконтрактні роботи для підприємств-новаторів. Дані види інноваційної стратегії можуть застосовуватися як окремо, так і в комбінованому вигляді на різних рівнях аграрної сфери.

Особлива роль у посиленні інноваційної активності в аграрній сфері належить державі, яка при виробленні економічної, науково-технічної і соціальної політики визначає пріоритети базисних інновацій на федеральному та регіональному рівнях, формує ринковий механізм її реалізації. Тому потрібно скорегувати традиційну однобічну орієнтацію на переважно капіталомісткий хіміко-технологічний шлях інтенсифікації агровиробництва на індустріальній основі. Для цього слід активніше використовувати всі досягнення НТР, її агротехнічні, технологічні, організаційно-економічні та інші інноваційні напрямки (рис. 1).

Рис. 1. Основні напрямки інноваційного розвитку агро виробництва

Аналіз інноваційного розвитку аграрного сектору України дозволяє виділити низку проблем які гальмують підвищення конкурентоспроможності галузі.

По-перше, відсутня обґрунтована і дієва інноваційна політика держави. Відмова України на початку незалежності від пріоритетного науково-технологічного розвитку, відсутність системи державних пріоритетів, виключення із числа основних продуктивних сил – науки, передової освіти та інновацій є головною проблемою для прискореного розвитку економіки держави. Діюча з 1999 р. Концепція інноваційного розвитку України відразу після її прийняття була практично забута тому, що носить багато в чому декларативний і непослідовний характер.

Україна не визначилася з пріоритетними напрямами свого інноваційного розвитку. Законом "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" передбачено створити системи прогнозних досліджень і розробку на їх основі пріоритетів інноваційної діяльності. Цих пріоритетів дуже багато, вони є дрібними, слабо пов’язаними між собою і не відповідають головним, об’єктивним напрямкам розвитку країни, виходячи з її ресурсного та інтелектуального потенціалу і глобального геополітичного положення, що визначають місце України у міжнародному поділу праці. В той же час у Росії – 8 наукових пріоритетів, у Німеччині – 5, Японії - 6.

По-друге, відсутня системного управління інноваційним процесом з боку держави. Розподіл сфер управління цією сферою між чотирма відомствами (Міністерство економіки, Міністерство освіти і науки, Міністерство промислової політики, Державне агентство з питань інвестицій та інновацій) призводить до відсутності спільних цілей і задач, нескоординованості і неузгодженості дій, розпорошень людських і фінансових ресурсів. Таке управління ніколи не було спрямованим на вирішення загальнонаціональних завдань, оскільки завжди носило галузевий характер.

По-третє, нормативно-правова база регулювання інноваційної діяльності є фрагментарною, не цілісною, суперечливою і тому недосконалою. В Україні прийнято понад 100 законодавчих, нормативно-правових урядових актів і різноманітних відомчих документів, які не є взаємоузгодженими і не формують єдине законодавче поле інноваційної діяльності.

Четвертою проблемою є відсутність фінансового механізму інноваційної діяльності. Основним джерелом фінансування витрат на інновації є власні кошти підприємств (реінвестиційні кошти). В той же час, в розвинутих країнах світу в «підживленні» інноваційної діяльності визначальну роль відіграє розгалужена і досить динамічна мережа приватних інвестиційних і венчурних фондів. В зв’язку з відсутністю чіткої системи правил і гарантій приватний капітал ще не рухається в бік інноваційної сфери, а створена для цих цілей Українська державна інноваційна компанія (УДІК) практично неспроможна виконувати вказану функцію через надмірну забюрократизованість і складність процедур надання позик. Згідно з наказом № 33 від 09.05.07 позичальник подає до УДІК у двох примірниках 32 документи. Подібна ситуація суперечить інноваційно-інвестиційному напряму розвитку України, який сьогодні є одним із головних в політиці Уряду.

Сьогодні майбутній шлях розвитку аграрного сектору України виглядає як дилема: або вдасться створити конкурентоспроможну галузь, яка за рядом пріоритетних напрямків знайде своє достойне місце на світових ринках, або втрата цієї перспективи буде неминучою і входження України до розвинених країн світу стане неможливим. Тому перехід до дієвої державної політики інноваційного розвитку аграрного сектору є одними із першочергових завдань державного управління.

Стратегія втілення цієї політики має здійснюватися на системній і послідовній основі. Всі учасники інноваційного процесу мають бути зацікавлені у поєднанні їх інтересів і зусиль у створенні і застосуванні нових знань та технологій з метою виходу на внутрішній і зовнішні ринки з високотехнологічною продукцією. У реалізації зазначеної взаємодії і створенні таким чином економіки, заснованої на знаннях, роль державної влади є стрижневою.