WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н . Рибіна Л.О.

Сумський національний аграрний університет

СИСТЕМНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ В РЕГІОНАХ УКРАЇНИ

Після проголошення орієнтації на інноваційний курс розвитку України минуло більше 9 років, а суттєвих змін в цьому напрямку поки що не видно. Досягнення в цій області не змогли нейтралізувати наслідки "газової атаки" на економіку країни. Тут і від’ємне сальдо зовнішньоекономічного обороту, і підвищення темпів інфляції, і суттєве падіння реальної рентабельності виробництва.

Перехід на інноваційний шлях розвитку не повинен обмежуватися простим декларуванням питання. Необхідно сформувати і реалізувати на практиці відповідні організаційно-економічні механізми, виявити і усунути все те, що перешкоджає їх нормальному функціонуванню. І тут не обійтися без перебудови попередньої і удосконалення діючої системи управління економічними процесами.

Від радянського минулого ми наслідували командно-адміністративну систему. Своїми директивними заходами і прямим диктатом, що підкріплюється матеріальними стимулами, вона формувала таке економічне середовище, де була відсутня конкурентна боротьба між виробниками, які пропонували свою продукцію споживачам, що розподілялася у плановому порядку за державними цінами. Таке середовище знижувало потребу у підвищенні конкурентоспроможності виробництва і разом з тим попит на інноваційну продукцію. Система неконкурентного розподілу цей попит не ініціювала.

Формування ринкових відносин у сфері відтворення основного капіталу, які є невід’ємною складовою інноваційно орієнтованої політики, не слід перекладати на мікрорівневу систему управління виробництвом, як це, як правило, пропонується багатьма економістами, які займаються дослідженням ринкових відносин. В цьому випадку процес формування інноваційного конкурентного середовища на макрорівні може затягнутися; підприємства до цього не готові; у них відсутні необхідні відтворювальні структури. До того ж окреме підприємство буде пристосовуватися к існуючого становища и не стане формувати необхідне макрорівневе середовище. Вимагати від нього цього не має сенсу. Але затяжний процес в цій справі може мати зворотній зв'язок, що проявиться у витісненні вітчизняних підприємств з ринків збуту продукції, що випускається, більш конкурентоспроможними іноземними виробниками.

Різкий спад науково-технічної та інвестиційної активності за останнє десятиріччя вже призводить до значного відставання України від багатьох розвинутих країн світу за якістю життя і ефективністю економіки. Блокування подальшого розвитку негативних процесів в науково-інноваційній та інвестиційній діяльності потребує створення на системній основі цілісної моделі управління науково-інноваційними та інвестиційними процесами як у масштабах всієї країни, так і в кожному з регіонів.

Вихід з кризи і відродження України неможливі без орієнтації на використання досягнень науково-технічного потенціалу. Найважливішим завданням регіональної науково-технічної політики є раціональне поєднання цілей науково-технічного і соціально-економічного розвитку. У зв’язку з цим науково-технічна політика повинна бути в значній мірі орієнтована на задоволення потреб населення регіону, підвищення якості їх життя, оскільки за своєю суттю вона тісно пов’язана з вирішенням соціально-економічних проблем населення, на створення і виробництво конкурентоспроможної продукції за критеріями світового ринку.

Забезпечення структурних перетворень і розширеного відтворення на сучасній технологічній основі, блокування старіння основних фондів – потребує регулювання наукової і інноваційно-інвестиційної діяльності на всіх рівнях: державному, регіональному, муніципальному і корпоративному. На наш погляд, система управління науково-інноваційними та інвестиційними процесами в регіонах України повинна включати сім основних блоків, кожний з яких включає відповідні компоненти (табл. 1).

Таблиця 1. Система управління науково-інноваційними та інвестиційними процесами в регіонах