WEB-ресурс научно-практических конференций

Ткачова І.П., Галушка І.Д.

Одеський національний політехнічний університет

МЕТОДОЛОГІЧНІ Й ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПЕРЕОЦІНКИ ОСНОВНИХ КОШТІВ

Як показує досвід переоцінки основних коштів, у ході виконання цієї трудомісткої й відповідальної роботи виникає ряд методологічних і практичних проблем.

Першою практичною проблемою, з якої зштовхнеться оцінювач, починаючи роботу з переоцінки основних коштів,– це проблема визнання активів відповідно до вимог -6 П(З)БУ7. І хоча ця робота повинна бути виконана підприємством разом з аудитором до початку переоцінки, і, здавалося б, не входить в обсяг робіт оцінювача, на практиці (під час підготовки інвестиційних проектів) доводиться займаємося й цією роботою, тому що розраховувати на те, що остання інвентаризація основних коштів (як і всі попередні) була виконана в повній відповідності з інструкцією з інвентаризації, не доводиться.

Інша проблема, що має як методологічний, так і практичний аспект, пов'язана із класифікацією активів для оцінки з метою фінансової звітності. Класифікація основних коштів необхідна для вибору адекватної бази оцінки й правильного відбиття переоціненої вартості кожного об'єкта основних коштів у системі бухгалтерського обліку й фінансової звітності. Для цих цілей класифікацію основних коштів необхідно проводити по двох ознаках:

По функціональному призначенню у відповідності зі структурою основних коштів підприємства, обумовленої вимогами бухгалтерського обліку; По характері участі активу у виробничо-господарській діяльності підприємства.

Якщо по функціональному призначенню у відповідності зі структурою основних коштів підприємства, обумовленої вимогами бухгалтерського обліку, вони класифікуються на будинки, спорудження, передатні устрої, виробничі машини й устаткування, автотранспортних засобів і т.д. (відповідно до вимог -5 П(З)БУ7), то це не приводить до проблем, однак, якщо класифікація провадиться по характері участі об'єктів основних коштів у виробничо-господарській діяльності (відповідно до вимог -4.2-4.3 ЗМО1), те це викликає певне здивування в керівництва підприємств. Як зазначено в -3 Загальних понять і принципів оцінки й -4 ЗМО1 (МСО 2000), кожний об'єкт за цією ознакою повинен бути віднесений до однієї з наступних категорій:

Робітники (операційні) активи, необхідні для продовження діяльності підприємства в тім же або подібному виді бізнесу в доступному для огляду майбутньому;

Інвестиційні активи, якими підприємство володіє для мети генерації фінансового доходу, одержуваного від комерційної здачі їх в оренду, що забезпечує надходження орендної плати від орендаря. Ці активи можуть бути в майбутньому використані підприємством у виробничій діяльності;

Надлишкові активи– активи, надлишкові для виробничого використання підприємством у доступному для огляду майбутньому. Вони втримуються підприємством для можливого продажу.

У свою чергу робочі активи відповідно до вимог -4.1 ЗМО1 повинні бути розділені на два підкласи:

Спеціалізовані активи, які в чинність своєї специфіки рідко продаються (якщо продаються взагалі) на відкритому ринку, за винятком випадків, коли вони продаються як частина підприємства;

Неспеціалізовані активи, що не належать до попереднього класу в чинність своєї універсальності; до них, як правило, ставляться адміністративні будинки звичайного типу, склади, транспортні засоби загального призначення, меблі й офісне встаткування, універсальні верстати й т.д.; ці активи звичайно купуються й продаються на відкритому ринку даного виду активів.

В -4.2 ЗМО1 зазначено, що «оцінювачі повинні одержати від директорів (власників) підприємств перелік активів, що підлягають оцінці, із вказівкою їхньої приналежності до однієї з наступних категорій: операційні активи, надлишкові активи або інвестиційні активи– для вибору адекватної бази оцінки відповідно до -4.1 ЗМО1». Дана класифікація на підприємствах не проводиться, але, з огляду на важливість такої класифікації для вибору адекватних баз оцінки, її необхідно обов'язково виконати чинностями підприємства разом з оцінювачем до початку робіт з переоцінки основних коштів.

Основна методологічна проблема укладається у виборі адекватних баз оцінки (видів вартості) при оцінці з метою відображення її результатів у бухгалтерському обліку й фінансовій звітності.

Як вказувалося, сутність переоцінки основних коштів складається у визначенні справедливої вартості кожного об'єкта основних коштів (-16 П(З)БУ7).

Однак у П(З)БУ7 відсутні рекомендації щодо вибору адекватних баз оцінки (видів вартості) для оцінки окремих груп і класів активів, тому ми пропонуємо скористатися для цих цілей рекомендаціями МСФЗ16 і П(З)БУ19.

Порівнюючи визначення, наведені в Примітці до П(З)БУ19; --30-31 МСФЗ16, і визначення, наведені в МСО 2000; ПНС, можна зробити наступні висновки.

У зв'язку з тим, що П(З)БУ7 і МСФЗ16 не містять ніяких вказівок і рекомендацій щодо оцінки інвестиційних і надлишкових активів підприємства, вони повинні оцінюватися на базі ринкової вартості з використанням принципу найкращого й найбільш ефективного використання.

Всі види робочих неспеціалізованих активів і ті види робочих спеціалізованих активів, по яких можна буде зібрати інформацію про ринковий стоимостях продажі, повинні оцінюватися на базі ринкової вартості з використанням принципу найкращого й найбільш ефективного використання.

Спеціалізовані активи, по яких відсутня інформація по ринкових продажах, відповідно до -31 МСФЗ16 і п.4.2 Додатка до П(З)БУ19, рекомендується оцінювати на базі відбудовної вартості за винятком всіх видів зношування (при відсутності інформації про ринкові продажі), а відповідно до -4 ЗМО1 ці активи рекомендується оцінювати на базі залишкової вартості заміщення (відтворення), що, на нашу думку, еквівалентно вираженню «відбудовна вартість із урахуванням зношування» (-31 МСФЗ16), тому що у визначенні відбудовної вартості (п. 100 «Принципи підготовки й складання фінансової звітності» МСФЗ) допускається оцінка еквівалентного активу, що рівнозначно поняттю активу, що заміщає. Тому ми вважаємо, що поняття залишкова вартість заміщення (відновлення) є синонімом поняття відбудовна вартість такого ж або еквівалентного активу з урахуванням зношування. Однак, беручи до уваги термінологію, що зложилася в міжнародній оцінній практиці, пропонується при переоцінці спеціалізованих активів користуватися терміном залишкова вартість заміщення (відновлення).

Таким чином, при переоцінці спеціалізованих робочих активів, по яких відсутня інформація по ринкових продажах, як база оцінки повинна вибиратися залишкова вартість заміщення (відновлення), що є прийнятним сурогатом ринкової вартості– вартості, подібної з ринком (-4.1. 2 ЗМО1).

Ще одна методологічна проблема виникає при класифікації й установленні ступеня зносу. Як відомо, при використанні як бази оцінки залишкової вартості заміщення (відтворення), відповідно до вимоги -2.2 ПНС і -3.7 Загальних понять і принципів оцінки МСО 2000 під термінами зношування й знецінення розуміють будь-яку втрату вартості щодо повної вартості заміщення (відтворення). Такі втрати можуть бути викликані фізичним зношуванням, функціональним, економічним і екологічним знеціненням (зношуванням, старінням) об'єкта.

Фізичне зношування (знецінення)– часткова або повна втрати якості, що є результатом перебігу часу, фактичного терміну служби, умовами минулої експлуатації, кліматичними й іншими умовами;

Функціональне зношування (знецінення)– зношування, пов'язаний з невідповідністю ринковим вимогам функціональних характеристик активів при поточному й майбутньому їхньому використанні для даних типів об'єктів;

Економічне зношування (знецінення)– втрата активом своєї вартості, викликане впливом зовнішніх стосовно даного активу факторів: прийнятих на підприємстві стратегічних рішень, зміни ситуації на ринку даного типу об'єктів, зміною законодавчих актів і т.п., що приводять до зниження потенційної корисності активу;

Наведені вище визначення видів зношування (знецінення) трохи суперечать визначенням ознак зношування, використовуваних при ідентифікації активів при можливому зниженні їхньої вартості. У МСФЗ16 і МСФЗ36 «Знецінення активів» сформульовані зовнішні й внутрішні ознаки можливого зниження вартості активів, аналогічні вищезгаданим видам зношування, застосовуваним при оцінці активів.

За умов вирішення попередніх проблем, виникає проблема при оцінці основних коштів для цілей фінансової звітності при поданні її в міжнародні фінансові організації (наприклад, у Європейський банк реконструкції й розвитку) і зв'язана вона зі знеціненням активів, яких необхідно визначати відповідно до вимог і рекомендаціями МСФЗ36.

Після переоцінки основних коштів відповідно до дозволеного альтернативного підходу (-29-36 МСФЗ16) і прийняття керівництвом підприємства рішення про облік активів по переоціненій величині (справедливої вартості) необхідно, відповідно до вимог МСФЗ36, установити факт знецінення активів (або його відсутності); при наявності– здійснити облік визнаних збитків від знецінення, розкрити суму цих збитків у звіті про прибуток і збитки.

У загальному випадку вартість активу знижується, якщо переоцінена величина (справедлива вартість) перевищує відшкодовує величину, що. При цьому відшкодовує величина, що, повинна оцінюватися для кожного активу, а якщо це неможливо (що має місце в більшості випадків), підприємство повинне визначити відшкодовує суму, що, для одиниці, що генерує, що також повинне ідентифікувати саме підприємство з виділенням корпоративних активів.

Таким чином, хоча діюча в Україні нормативно-законодавча база не дає повною мірою реалізувати всі переваги переоцінки основних коштів, уже сьогодні кваліфіковано зроблена переоцінка основних коштів дозволяють (особливо для прибуткових підприємств) одержати реальні й досить відчутні вигоди – привести бухгалтерський облік у відповідність із вимогами П(З)БУ, одержати достовірну вартість основних коштів, внесених у статутний фонд, що з'явиться підставою для обґрунтованого визначення застави у інвестиційних проектах.

Окрім того, збільшення вартості основних коштів за результатами переоцінки приведе до росту величини чистих активів на одну акцію. Даний показник є основним інвестиційним показником для акціонерних товариств, а отже, його ріст може сприятливо позначитися на динаміку ринкової вартості акцій підприємства.

Література:

1. Положеня Бухгалтерсько Обліку 7 „Основні засоби”, затвердженно наказом Міністерства Фінансів України від 27березня 2000р. №92.

2. Основн ые средства: бухгалтерский и налоговый учет: В 2 ч./ Волинец Л.; Глав. ред. Б. Юровский . - Х.: Консульт., 2006.

3. Ткаченко Н.М. Бухгалтерський фінансовий облік, оподаткування і звітність: Підручник. - К.:Алерта, 2006. - 1080с.