WEB-ресурс научно-практических конференций

Карпусь О.О.

Донецький державний університет управління, Україна

ФОРМИ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ У ХХ СТОЛІТТІ І СЬОГОДНІ

Свого часу спонтанний характер економічного розвитку вважався безперечною істиною. Класична теорія виключала не тільки необхідність, а й саму можливість керування народним господарством як єдиним цілим. Однак марксизм теоретично, а радянський досвід практично довели зворотне. Управління економікою в національних масштабах стало історичним фактом в СРСР ще до того, як було визнано Кейнсом й західною наукою. Але підтвердивши одні кейнсіанська теорія спростувала інші постулати марксизму, зокрема, твердження про те, що планування можливе лише на базі державної власності. Розвиваючи ідею державного планування економіки, Дж. Гелбрейт прийшов до висновку щодо ефективності «планового капіталізму», який спирається на ринкові відносини [1]. Планування економічного життя з різних боків у таких країнах ринкової економіки, як Японія, Франція, Австрія, Швеція та ін., наповнює ідею Гелбрейта цілком конкретним змістом. Навряд чи можна заперечити, що інший, ніж у соціалістичних країнах, різновид планування став реальністю.

Вивчення та аналіз різних форм макроекономічного планування є актуальним сьогодні. Насамперед для того, щоб не повторювати помилок минулого. Крім того, не зайвим є використання позитивного світового досвіду в практиці вітчизняного планування.

Дилема «ринок або план» у країнах з розвиненою економікою взагалі вирішується по принципу: «ринок – наскільки можливо, план – наскільки необхідно». Однак при цьому існує ціла гама варіантів співвідношення ринкового механізму та планового управління – від переважно ринкових методів саморегулювання національної економіки (США) до систем, в яких державі відводиться значна роль у плануванні процесів відтворення (Південна Корея, Японія, Франція та ін.). Враховуючи варіант жорсткого планування у країнах із командною економікою можна виділити наступні чотири форми макроекономічного планування: директивне, індикативне, регулятивне та індирективне. В практиці господарювання найбільш відомі у застосуванні перші дві форми. Інші форми розглядаються як похідні від попередніх.

Директивне (адміністративно-командне) планування діяло в більшості країн з централізованою системою управління економікою. Воно являє собою спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг [2, с. 68].

Коротко наведемо основні риси директивного плану (ДП):

1. Ґрунтується на державній власності.

2. План втілює державну стратегію та пріоритети; має тотальний характер, охоплюючи всі сторони соціально-економічного життя суспільства.

3. За допомогою ДП держава прагне вирішити не тільки макро-, а майже всі мікроекономічні проблеми.

4. Планові завдання є обов’язковими для виконання (план – закон).

5. ДП для держави є основним інструментом реалізації економічної політики, а для суб’єктів економіки – метою виробництва (виконання чи невиконання плану обумовлює відповідно заохочення або покарання).

6. Домінування вертикально субординованих відносин в економіці (накази, директиви доводяться «згори»). Підприємства перетворюються на простих виконавців наказів.

7. Використовуються в основному адміністративні, прямі методі державного регулювання економіки.

Директивне планування повністю виключає вплив ринку на економіку та виносить на макрорівень майже всі мікроекономічні рішення. Відсутня автономія підприємства та виключений аналіз мікроекономічних точок при прийнятті рішення. На місці ринку знаходиться план, на місці ціни – об’єм, на місці кредитів – фінансування, на місці попиту та пропозиції – баланс. Директивному плануванню командно-адміністративної системи притаманна наскрізна система планування, що об’єднує всі рівні господарювання у жорстку систему.

Наслідками використання директивного плану на практиці є:

- Знищення конкуренції, створення умов для монополізму.

- Диктат виробника.

- Невмотивованість результатів праці.

- Ігнорування НТП.

- Зниження ефективності виробництва, якості товарів, звуження їх асортименту.

- Виникнення постійного товарного дефіциту.

- Породження бюрократизму, паразитизму та корупції.

Індирективне планування має багато рис директивного планування, але для розподілення ресурсів у відповідності до своїх цілей держава використовує, окрім адміністративних, економічні регулятори (ціни, ставки по відсотках, податки, кредити, мито). План також не передбачає покарань за невиконання, проте відсутні й переваги за перевиконання планових завдань (премії, першочергове виділення ресурсів тощо).

При цьому типі планування ресурси використовуються більш ефективно, ніж при попередньому, оскільки він дає більше свободи суб’єктам економіки. Але він не сумісний з ринком і тільки імітує конкуренцію та має ті ж недоліки, що й директивне планування.

Регулятивному плануванню відповідає змішана економіка. Воно має багато спільного з індикативним плануванням. Відмінність полягає у більш глибокому впливі на державний сектор економіки з допомогою прямих адміністративних та економічних важелів; активному впливі на приватний сектор шляхом матеріального стимулювання за виконання планових завдань.

У період становлення ринкових відносин планування як одна з форм державного регулювання економіки набуває індикативного характеру. Цей термін вперше з’явився в дослідженні К. Лапдауера «Теорія національного економічного планування» (1944р.). Сутність індикативного планування полягає в тому, що уряд впливає на соціально-економічний розвиток не шляхом затвердження товаровиробнику директивних, обов’язкових для виконання завдань, а за допомогою координації діяльності та забезпечення інформацією.

Тобто індикативне планування базується на змішаній економіці і являє собою спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимулів для їх реалізації [2, с. 70].

Індикативна форма планування виникла в період економічної кризи 1929–1933 рр., коли ринковий механізм почав втрачати здатність утримувати процеси відтворення в раціональних пропорціях і забезпечувати стабільний, збалансований розвиток економіки. Перші плани на макрорівні мали обмежений характер і зводилися, в основному, до складання національних бюджетів. З розвитком сфери макроекономічного планування функції з розробки державних планів перейшли від фінансових органів до спеціально створених з цією метою планових структур.

Індикативне планування за умов ринку – це вид діяльності органів державного управління на всіх ієрархічних рівнях з формування уявлень про майбутній соціально-економічний розвиток держави, пропорції та структуру народного господарства [3, с. 113].

Індикативне планування має свої особливості, які значно відрізняють його від директивного планування. Насамперед це – система необов’язкових для суб’єктів господарювання рекомендацій, а також можливість коригувати план розвитку економіки відповідно до змін у розвитку ринку.

Метою індикативного планування є реалізація цілей державного впливу на соціально-економічний розвиток шляхом обґрунтування та розробки відповідних умов, тактики та економічної політики, які спонукали б суб’єктів економіки до виконання поставлених завдань.

Результатом індикативного планування є народногосподарський план – організаційно-економічний інструмент втілення економічної політики держави в практику господарювання, який ґрунтується на системі економічних, науково-технічних, соціальних прогнозів і програм.

Показники індикативного плану віддзеркалюють основні напрями соціально-економічного розвитку і не є адресними. Вони виступають як орієнтири, досягнення яких повинні домагатися органи державного управління шляхом застосування різноманітних заходів і важелів. Уряд реалізує основні положення індикативного плану через систему державного підприємництва, державне замовлення, цільові комплексні програми, бюджетну політику та грошово-кредитний механізм.

Певна частина індикативного плану є директивною. Це передусім стосується заходів, які фінансуються з бюджету.

Висновки. Таким чином, сучасний ринок зовсім не відкидає поняття плану, а навпаки, активно його використовує. При цьому зміст і напрямки планування залежать від ступеню і особливостей розвитку економіки кожної країни.

Список літератури:

1. Гэлбрейт Дж. Экономические теории и цели общества. – М., 1976.

2. Дідьківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – 5-те вид., стер. – К.: Знання, 2006. – С. 49-73.

3. Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: Підручник. – К.: Знання, 2008. – 462 с.