WEB-ресурс научно-практических конференций

Д.е.н. Макуха С.М.

Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого

УДОСКОНАЛЕННЯ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ – ФАКТОР СТАБІЛЬНОСТІ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Окремі аспекти розвитку глобалізаційного процесу та його впливу на розвиток національних економік аналізувались в роботах О. Білоруса, О. Богомолова , М. Делягіна , В. Іноземцева , Г. Колодко , Н. Косолапова , В. Новицького , Дж . Сороса , А. Філіпенка , Т. Фридмана , Ю. Шишкова, О. Шниркова та ін. Однак світова економі­чна криза актуалізувала найгострішу проблему сучасності – управління розвитком сучасної глобальної економіки.

Саме тому автор ставить завдання: довести, що сучасні тенденції розвитку міжнародних економічних зв’язків, загострення соціально-економічних суперечностей світової економіки потребують радикального реформування методів управління світовою економікою з метою запобігання суттєвому погіршенню регіональної та глобальної економічної кон’юнктури у майбутньому.

Відомо, що в умовах глобалізації визначальними стають всесвітні економічні відносини, коли національні суб’єкти господарського життя змушені все більше пристосовуватись до правил, встановлених у межах певного економічного союзу. Так, економічний (включаючи валютний) союз ґрунтується на створенні загального економічного, валютно-фінансового, правового та інформаційного простору, реалізації спільної економічної політики, уніфікації законодавства.

В умовах зазначеного рівня економічної інтеграції країни позбавляються від одного з найсуттєвіших ознак суверенітету – власної грошової одиниці. Зазначений союз є підґрунтям для переходу країн-учасниць до спільної зовнішньої політики й політики безпеки, до впровадження єдиного громадянства і Конституції. Зазначене регіональне об’єднання країн можна віднести скоріше до федеративної держави, ніж до міжнародної організації.

Необхідно зазначити, що в процесі економічної глобалізації стає закономірним обмеження традиційних важелів національного макроекономічного регулювання. Процеси регіоналізації й глобалізації обов’язково передбачають делегування певних функцій наднаціональним органам управління. Прикладом практичної реалізації такої закономірності може бути Конституція Європейського Союзу. Конвент ЄС запропонував проект конституції, згідно з яким ЄС визначається як “союз європейських держав”, які зберігаючи свою національну самобутність, тісно співробітничають на європейському рівні і здійснюють низку подібних повноважень на федеральному рівні”[1, c. 5].

Конституцією передбачається передача керівним органам Євросоюзу багатьох повноважень національних урядів, зокрема, питання оподаткування, соціального забезпечення і зовнішньої політики. Країни, що входять до ЄС, із багатьох питань втрачають право накладення вето на прийняті більшістю голосів рішення. Для прийняття документа необхідна згода половини країн, в яких проживає не менше двох третин населення Союзу. Конституція має замінити всі раніше підписані договори, які регламентували діяльність ЄС. Якщо документ буде ратифіковано, то “єдина Європа” стане не просто сумою держав, а самостійною юридичною особою, що має повноваження проводити спільну зовнішню й торговельну політику. Мешканці “єдиної Європи” матимуть подвійне громадянство – власної держави і загальноєвропейське. Документ також містить положення про верховенство конституції над національними законодавствами.

Маємо констатувати, що будь-яке інтеграційне угруповання у східному чи західному напрямку примушує національні держави жертвувати більшою чи меншою часткою своїх управлінських повноважень.

Слід відмітити, що протягом 90-х рр. ХХ сторіччя й на початку ХХІ відбувається збільшення кількості й масштабів діяльності різного роду регіональних угруповань. Спостерігається багатовекторність міжнародного співробітництва: кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань одночасно. Посилюється підконтрольність регіональних угруповань міжнародним організаціям. Відбувається зростання регіональних союзів, створених на різних континентах світу за рахунок нових учасників економічних угруповань. Відтепер у світі існує більше двохсот двосторонніх та регіональних угод, ще більше домовленостей знаходиться у стані переговорів. Наразі міжрегіональними угодами регулюється більш ніж половина всього обсягу міжнародної торгівлі. Посилюються інтеграційні процеси між крупними регіональними об’єднаннями. Зазначеній тенденції значною мірою сприятиме перебудова світової валютної системи на основі створення у майбутньому єдиної інтернаціональної валюти.

Усі наведені факти свідчать про те, що глобалізація скорочує економічні функції національних держав, які вже не можуть суттєво впливати на соціально-економічні й політичні процеси. Міжнародні економічні відносини переросли з міждержавних, що регулювались на двосторонньому або багатосторонньому рівні на наддержавні, тобто глобальні. Отже, із наростанням економічної глобалізації повноваження регулювання економічної сфери закономірно переміщаються з державного на планетарний рівень.

Однак значна кількість міжнародних організацій особливо під час кризи продемонстрували інституціональну інертність і неадекватність. Це насамперед торкається Міжнародного валютного фонду, де домінуючі позиції належать США, незважаючи на посилення геополітичного та економічного впливу інших крупних держав. Наприклад, США мають 16,750% голосів від їх загальної кількості при вирішенні питань діяльності фонду, одночасно Китаю та Індії з їх динамічною економікою належить лише 3,656% і 1,885% - відповідно. За оцінкою експертів МВФ, три найбільші країни – Китай, Індія та Росія – дають сьогодні більше половини загальносвітового приросту економіки [2]. Часто підлягає сумніву ефективність економічної політики Фонду щодо окремих країн та регіонів.

Висновки:

Для запобігання великим ризикам, що несе із собою глобалізація, необхідна розробка демократичної (соціально орієнтованої, етичної) моделі глобалізації, яку можна розглядати як ідеальну майбутню конструкцію розвитку міжнародної економіки. Вона базується на врахуванні інтересів усіх суб’єктів міжнародної економічної діяльності, на рівномірному розвиткові глобальних економічних процесів та посиленні контролюючої та регулюючої функції світового співтовариства і його представницьких органів із метою максимального врахування інтересів усіх країн світу.

На нашу думку, реалізація зазначеної мети потребує не тільки удосконалення функцій вже існуючих міжнародних організацій, але й створення єдиного планетарного інституту, де забезпечується представництво всіх регіональних об’єднань.

Новий інститут має спрямовувати свою діяльність на реалізацію таких цілей: підвищення ефективності регулювання світових фінансових ринків з метою забезпечення їх стабільності; прискорення структурної перебудови економіки перехідних країн шляхом розвитку наукомістких, матеріало- й енергозберігаючих технологій, сфери інформаційних послуг; зменшення рівня бідності та забезпечення поліпшення якості суспільного життя в перехідних країнах та тих, що розвиваються.

Література:

1. Рукомеда Р. Европейский Союз на рубеже структурных преобразований // Зеркало недели . – 2003. - № 25. – С. 5.

2. Круглик С., Єременко О. Міжнародний валютний фонд перед новими викликами // Вісник НБУ. – 2008. – № 3. – С. 12 – 13.