WEB-ресурс научно-практических конференций

Кушмаєва В.В.

Дніпропетровський державний аграрний університет

ДІЙОВА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ПРОДОВОЛЬЧИХ РИНКІВ

Роль держави полягає у забезпеченні необхідних потреб населення в харчових продуктах, у досягненні збалансованого раціону харчування. Аналіз стану забезпечення населення країни продовольством свідчить, що вирішення цієї проблеми неможливе без розробки й впровадження державної концепції і програми забезпечення національної продовольчої безпеки та відновлення агропромислового виробництва, які ґрунтуються на принципах соціально орієнтованої та державно регульованої продовольчої політики та економічної політики в цілому. Головною стратегічною метою продовольчої політики має стати досягнення споживання основних продуктів харчування населенням на рівні 1990 р. з подальшим покращенням його структури та підвищення якості продукції вітчизняного виробництва [1, с. 104].

Основними напрямами реалізації зазначених цілей в ринкових умов господарювання є: підвищення життєвого рівня та стимулювання платоспроможного попиту населення на продовольство; реформування власного агропромислового виробництва; регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до стану та завдань розвитку вітчизняного виробництва продукції агропромислового комплексу; вдосконалення земельних відносин та формування цивілізованого ринку землі шляхом створення відповідної нормативно-законодавчої бази; формування сприятливого інвестиційного клімату в агропромисловому комплексі; стимулювання розвитку науково-технічного прогресу; розвиток системи державного регулювання якості та безпечності харчових продуктів.

Європейський Союз стоїть на порозі нового етапу розширення - безпрецедентного як щодо кількості країн, які приєднаються до ЄС найближчими роками, так і щодо глибини пов'язаних з цим перетворень. Цей етап особливий і для України, оскільки наш курс на європейську інтеграцію здійснюватиметься в новій ситуації, коли наша держава матиме спільний кордон з розширеним ЄС [2, с. 63-64].

За останній період (1997–2009 рр.) в агропромисловому комплексі нашої країни здійснена спроба проведення конкретних заходів з метою сприяння цілеспрямованому залученню інвестицій для підвищення експортної спроможності української продукції.

Основні акценти зроблені на організаційні, економічні та зовнішньоекономічні заходи. Так, здійснена система заходів для активізації сільськогосподарського виробництва, зроблені перші кроки в напрямку створення сервісних служб та інфраструктури закупівель і реалізації продукції, що повинно сприяти зростанню її виробництва в приватному секторі, проводиться адаптація посівних площ до вимог ринку, розширення площ вирощування за прогресивними технологіями з метою збільшення виробництва продукції рослинництва та тваринництва [3, с. 24].

Щодо економічних заходів, то основними серед них виступають бюджетна підтримка відтворення сільськогосподарського виробництва; забезпечення суттєвого зменшення витрат енергоресурсів на виробництво продукції через впровадження енергозберігаючих технологій та устаткування; забезпечення серійного виготовлення вітчизняного автоматизованого технологічного устаткування для виробництва м’ясних напівфабрикатів; ковбасних і кондитерських виробів; контрольно-вимірювальних приладів відповідно до вимог ресурсо- та енергозбереження; формування ринків сільськогосподарської продукції, зокрема: заходи, що спрямовані на регулювання внутрішнього ринку зерна, цукру, олійних культур, овочевої продукції, м’ясо-молочної продукції, землі; підтримка новостворених сільськогосподарських підприємств; активізація виробництва продукції тваринництва.

Разом з тим, ми вважаємо, що результативність аграрної реформи могла бути більш вагомою, якби в організаційній роботі як у центральних органах, так і на місцях, більш рішуче та кваліфіковано виконувалися прийняті нормативно-законодавчі акти. Одним із основних недоліків, на нашу думку, є відсутність обґрунтованих організаційно-економічних механізмів реалізації прийнятих законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо забезпечення міжгалузевого еквівалентного обміну та порушення цінового паритету, недосконалості системи фінансово-кредитного забезпечення та податкової політики. Внаслідок цього аграрний сектор економіки тривалий час був збитковим, що негативно вплинуло на розвиток інвестиційного процесу, формування матеріально-технічної бази та поліпшення соціальних умов життя на селі.

Повільно здійснюються організаційно-економічні заходи щодо створення та функціонування ринкової інфраструктури виробництва, переробки та збуту продукції, системи маркетингу в комплексі із розширенням внутрішніх і пошуку перспективних зовнішніх ринків. Залишаються невирішеними питання удосконалення системи управління агропромисловим виробництвом на всіх рівнях у напрямку розвитку інтеграційних процесів.

Висновки . Для подолання негативних диспропорцій необхідна дійова стратегія розвитку продовольчих ринків, що відповідала б вимогам міжнародних інтеграційних процесів. Такі заходи обумовлені, в першу чергу, необхідністю забезпечення продовольчої безпеки в Україні, яка значною мірою залежить від аграрної політики країни. Реалізація аграрної політики спрямовується на створення і функціонування реального власника землі, засобів виробництва та результатів праці, на законодавче забезпечення державного регулювання розвитку відносин власності в аграрному секторі економіки, рівноправного функціонування багатоукладних її форм, діяльності інституцій ринкового середовища, поліпшення соціального становища трудівників села. Крім того, окремою проблемою вважаємо потребу в захисті внутрішнього ринку від зовнішньої експансії шляхом застосування заходів, що не суперечать умовам СОТ.

Список літератури:

1. Кваша С.М. Невідкладні проблеми теорії управління в агробізнесі з позицій менеджменту ХХІ століття/ С.М. Кваша, Г.М. Чорний, О.М. Павленко // Економіка АПК. – 2006. – №4. – С. 100–106.

2. Філіпенко А. С. Економічний розвиток. Європейський контекст / А.С. Філіпенко . – К.: Знання України, 2001. – 120 с.

3. Формування ринкового механізму в аграрному секторі АПК / за ред. В.К. Терещенка. – К., 2002. – 384 с.