WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Крикун О.О.

Харківський національний університет імені В.Н. Карабіна

ПРІОРИТЕТИ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Сьогодні метою кожної цивілізованої держави є побудова високорозвиненої конкурентоспроможної країни, розвиток якої повинен базуватися на принципово нових ідеях і механізмах. Але стрімкий сплеск кризових тенденцій завдав значного удару не лише по реальному рівню життя населення, але й по довірі пересічних громадян, суб’єктів ринку, інвесторів до стабільності національної економіки та до реалізації обраного шляху владою економічного інноваційного розвитку.

Нажаль, показники стану інноваційних процесів та використання їх у економіці в Україні залишаються надзвичайно низькими. Серед причин такого занепаду інтелектуального потенціалу слід назвати не тільки недостатній рівень фінансування, але й відсутність єдиної продуманої державної підтримки інноваційних процесів, які здійснюються у вищих навчальних закладах, де працюють і створюються наукові школи нового прогресу. У світі сьогодні вже визначено інноваційні контури XXI ст., що гарантують побудову інноваційної моделі розвитку України. Серед них: інформаційні і телекомунікаційні технології; медицина і охорона здоров'я; захист навколишнього середовища; нові види енергетики. Саме вони справляють найглибший мультиплікативний ефект і вплив на всі сфери людської діяльності. Актуальність формування інноваційної моделі управління економічним розвитком в Україні зумовили інноваційні пріоритети нової постіндустріальної економіки.

Особливості формування інновацій по технологічним укладам в Україні мають сприяти збереженню національної специфіки при виборі форм і методів інноваційної політики. Зокрема, країни англосаксонської моделі соціально-економічного розвитку продемонстрували велику готовність входження в інформаційне суспільство в порівняні з країнами континентальної, «рейнської» моделі.

Головними напрямками інноваційної політики має бути поліпшення комерціалізації державних досліджень, що включають фінансову підтримку фундаментальних досліджень в університетах та пільгове оподаткування для приватних науково-дослідних робіт. Інші напрямки політики є відносно нещодавніми, такі як створення в університетах служб передачі технологій для сприяння патентуванню й співробітництву між університетом і підприємством або фірмою, а також збільшення пропозицій венчурному капіталу. Відносини між діями основних напрямків політики й інноваційних індикаторів можуть бути проаналізовані на мікро- і макрорівнях, про що свідчить табл. 1.

Таблиця 1. Інноваційні пріоритети на мікро- і макрорівнях в умовах постіндустріальної економіки

Визначені в табл. 1 напрямки інноваційної політики повинні реалізуватися у ряді спеціальних цільових програм, які гарантують форми співробітництва університету і виробництва, наукову кооперацію і координацію національних досліджень, професійну підготовку і підтримку мобільності робочої сили, проведення спільних наукових досліджень та впроваджень у практику.

Однак перерахованих напрямків інноваційної політики недостатньо для активного і швидкого зростання стратегічних галузей розвитку національної економіки, тому необхідно застосовувати паралельно і політику постіндустріалізації , що має забезпечити позитивні результати в інноваційній політиці.

Термін « постіндустріалізм » був введений в науковий обіг на початку XX століття ученим А. Кумарасвамі , який спеціалізувався на доіндустрійному розвитку азіатських країн. У сучасному значенні цей термін вперше був застосований в кінці 1950-х років, а широке визнання концепція постіндустріального суспільства отримала в результаті робіт професора Гарвардського університету Денієла Белла, зокрема, після виходу в 1973 році його книги «Грядущее постиндустриальное общество » [2] .

На постіндустріальному етапі визначаючими є теоретичні знання, а головною структурою є університет, як місце їх виробництва і накопичення. Постіндустріальними країнами називають, як правило, ті, в яких на сферу послуг доводиться значно більш за половину ВВП [3].

Тому поняття « постіндустріалізація » можна визначити як наявність комплексу гравців (органів державної влади, підприємств, фірм, корпорацій, НДІ, освітньо-дослідницьких закладів), здатних ставити і вирішувати важливі завдання [1].

Постіндустріальна економіка заснована на: наукоємких технологіях; інформації і знаннях, як основному виробничому ресурсі; творчому аспекті діяльності людини, безперервному самоудосконаленні і підвищенні кваліфікації протягом всього життя. Постіндустріальна теорія, багато в чому, була підтверджена практикою. Як і було передбачене її творцями, суспільство масового вжитку породило сервісну економіку, а в її рамках найбільш швидкими темпами став розвиватися інформаційний сектор.

Висновок. Вирішення всіх цих пріоритетних напрямків призведе до того, що в Україні буде сформована повноцінна постіндустріальна економіка, яка здатна домінувати на європейському співтоваристві. А саме:

- запровадження інновацій у відповідності міжнародних ( ISO ) та національних (ДСТУ) стандартів і законодавства до вимог ЭС;

- формування спеціальних і універсальних техніко-виробничих географічних кластерів, на базі концентрації мереж виробників, постачальників і споживачів пов’язаних технологічним ланцюгом;

- реалізація програми переходу до 5-го та 6-го технологічного укладів у секторах народного господарства;

- створення механізму контролю й аудиту за витратами коштів на впровадження і реалізацію інноваційної діяльності;

- стимулювання інноваційної інфраструктури на регіональному рівні;

- розвиток інформаційно-комунікаційних технологій;

- підвищення рівня конкурентоспроможності наукових кадрів.

Характер нової хвилі постіндустріального економічного розвитку в Україні має досягти кардинальних змін ситуації у всіх галузях економіки та збільшення частки інноваційного фактору у прирості ВВП.

Список літератури:

1. Геєць В.М., Семиноженко В.П. Інноваційні перспективи України. – Х.: Константа, 2006. – 272 с.

2. Иноземцев В. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. — М.: Логос, 2000.

3. Тоффлер Э. Третья волна /Пер. с англ. /Э. Тоффлер . — М.: ООО « Издательство «АСТ», 2004.