WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Трофимова В.В.

Київський національний економічний університет ім. В.Гетьмана

ІНТЕГРАЦІЙНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ АЛЬТЕРНАТИВНИХ МОДЕЛЕЙ КАПІТАЛІЗМУ

Думка про те, що змагання між Європою й Сполученими Штатами в економіці, технології, науці керування виходить наприкінці XX в. за рамки конкурентної боротьби, здобуваючи цивілізаційний вимір, розвивав економіст Мішель Альбер , який висунув тезу про якісне розходження між “англосаксонським” і “рейнським” (континентально-європейським) типами постіндустріального суспільства. Згідно М. Альберу , їх розділяють не тільки різні економічні доктрини - ультраліберальний монетаризм в одного або неокейнсіанство в іншого, але й поведінкові мотиви господарської діяльності. Якщо “рейнський” підприємець мислить категоріями довгострокової виробничо-інвестиційної стратегії при опорі на регулюючу роль держави, то англосаксонський виходить, насамперед, із завдання негайного одержання найбільшої фінансової віддачі завдяки вільній грі приватних економічних агентів. “Рейнський” капіталізм властивий старим цивілізаціям, здатним використовувати фактор часу в тривалій перспективі, тоді як “англосаксонський” - порівняно новим, для яких час, по відомому американському вираженню, - це насамперед гроші. Тому перший більше сприйнятливий до імперативів структурної політики й соціальних вимог, тоді як другий більш гнучко реагує на коливання кон'юнктури фінансових ринків, значення яких в умовах інформатизаційної глобалізації світової економіки значно зростає.

Розвиток світової економіки залишило поки без відповіді питання про те, який із двох описаних типів капіталізму ефективніше. Але як би далеко не зайшов процес європейської інтеграції, його основа - національні держави, що зложилися протягом тисячоріччя, що йде, навряд чи зіллються в наступному тисячоріччі в Сполучені Штати Європи: чим більше вони будуть зближатися в економічному, політичному, оборонному плані, тим ревнивіше їхні народи будуть відстоювати свою культурно-цивілізаційну ідентичність. Американський спосіб життя, побут і вдачі, система моральних цінностей сформувалися в унікальних умовах, відтворити які де-небудь ще (крім хіба що інших колишніх переселенських колоній Англії континентального масштабу - Канади й Австралії) практично неможливо. Сучасне суспільство США - продукт двох сторіч суворої боротьби за існування багатьох поколінь іммігрантів, натхнених ідеалом волі й “американською мрією” про особистий успіх за всяку ціну. Вона виховала в них культ чинності, волі, ініціативи, не обмежених властивими Європі національними, соціальними й цивілізаційними лімітами - уроками драматичної історії її народів протягом останнього тисячоріччя. У результаті “ прометеєвський ” західноєвропейський тип людини знайшов за Атлантикою настільки концентроване втілення, що його генетичний зв'язок з європейським предком поступово слабшає. Він представляється Європі занадто твердим, агресивним, упевненим у собі й у той же час надто примітивним, інфантильним, цинічним і одночасно ханжеськи-пуританським, щоб беззастережно довірити йому долі Старого Світла. “Істина по одну сторону Піренеїв стає оманою по іншу”, - говорив Паскаль у Х V ІІ ст. Це зауваження ще більш застосовне сьогодні до двох берегів Атлантики. Нарешті, споріднення західноєвропейської цивілізації й північноамериканської стає менш очевидним і в етнокультурному плані. За прогнозами фахівців, розходження демографічної динаміки окремих етнічних компонентів населення Сполучених Штатів, неухильний приплив іммігрантів (в основному нелегальні) з Латинської Америки й Східної Азії ведуть до того, що вже в першій третині XXI в. біля половини жителів країни будуть неєвропейського походження (12% африканського, 8% - азіатського, 32% - латиноамериканського). У таких умовах американський “плавильний тигель”, у якому асимілювалися протягом двох століть вихідці із всіх континентів, але, насамперед, з Європи, загрожує застигти, роблячи співіснування різних співтовариств центральною проблемою країни, що вже знала у зв'язку з нею чимало найгостріших криз у минулому аж до громадянської війни Півночі й Півдня в XIX в.

Всі перераховані фактори промовляють на користь посилення в третім тисячоріччі цивілізаційної автономії Європи. Однак у яких границях цей процес буде відбуватися? Якщо країни Центральної Європи, Балтії, у більше віддаленій перспективі Балканського півострова рано або пізно інтегруються в Євросоюз, то питання про Східну Європу - Росії, Україні, Білорусії - залишається відкритим.

Лідери держав ЄС одностайно підкреслюють сьогодні, що євробудівництво повинне зупинитися на границях колишнього СРСР (крім балтійського регіону й, можливо, Молдавії). Вони посилаються, насамперед, на об'єктивні фактори -континентальні масштаби Росії, її євроазіатську географію, структурну кризу економіки, непередбачуваність внутрішньополітичного розвитку, але також і на суб'єктивні розходження цивілізаційного плану (соціально-політичні, етнокультурні, конфесіональні). Тому повноправне входження Росії, Білорусії, України в ЄС навіть у самому віддаленому майбутньому вважається свідомо виключеним: така перспектива розцінюється як погроза самому існуванню Євросоюзу, розширення якого на країни Центральної Європи вже зараз ставить перед ним майже нерозв'язні завдання. Проте вважати подібну ситуацію геополітичною й тим більше цивілізаційною константою навряд чи обґрунтовано. Однієї з головних причин, що обумовили успіх євробудівництва в західній частині континенту протягом другої половини сторіччя, що йде, була порівнянність економічного, військового й демографічного потенціалів держав, що брали участь у ньому, що свідомо виключала гегемонію одного з них над іншими. Саме така небезпека прирікала на провал всі колишні плани об'єднання Європи. Зараз примара “погрози зі сходу” розсіялася. У той же час грандіозні простори Росії, її невичерпні природні й усе ще значні людські ресурси, у тому числі інтелектуальні, являють собою незамінний козир Європи в змаганні з іншими провідними полюсами XXI в. - північноамериканським і східно-азіатським.