WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Борейко В.І.

Національний університет водного господарства та природокористування, м.Рівне

ТРАНСФОРМАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Перехід України до ринкової економіки спричиняє не тільки зміну відносин між державою та суб’єктами господарювання, по новому будуються відносини між державою та регіонами і органами місцевого самоврядування. При цьому якщо в умовах адміністративно-планової економіки держава свої функції щодо регіонів реалізовувала через безапеляційні розпорядчі рішення то в ринкових умовах центральні органи влади повинні здійснювати свої повноваження через регулюючі функції. Водночас регіони повинні отримати більш широкі права і повноваження, які б дозволяли їм забезпечувати сталий соціально-економічний розвиток своїх територій.

Оскільки економічний потенціал регіонів визначає сукупний загальнодержавний суспільний продукт, регіональна політика держави та взаємовідносини між центром і територіями перебувають у полі постійної уваги провідних науковців, серед яких потрібно виділити роботи П. Белєнького, В. Гейця, М. Долішнього, М. Козоріз, В. Кравціва, В. Павлова, Л. Шевчук.

Однак, не зважаючи на значну кількість публікацій за даною тематикою, регіональні та місцеві органи влади так і не отримали реальних фінансових важелів для ефективної реалізації програм розвитку регіонів, що сковує їх ініціативу та ставить в залежність від рішень центральних органів влади.

Виходячи із зазначеного актуальність даного дослідження визначається необхідністю вивчення дій держави щодо трансформації політики регіонального розвитку та розробки напрямів її удоско-налення, з метою розширення фінансових можливостей регіонів.

За часів Радянського Союзу розміщення виробничих потужнос-тей визначалося не економічною доцільністю та інтересами жителів територій, а військово-політичним аспектами розміщення підприємств промислового комплексу. Визначальними були принципи мінімізації транспортних витрат та „показні” пріоритети в розвитку столиць держави та республік. Як наслідок, виникли значні диспропорції в рівні соціально-економічного розвитку різних регіонів.

Через неконтрольоване зменшення виробництва національного продукту у 1991 – 1999 роках розбіжність у розвитку регіонів, яка дісталася Україні у спадок від Радянського Союзу, на початок ХХІ століття значно поглибилася.

Тому з метою подолання диференціації та забезпечення ефективного розвитку регіонів 25 травня 2001 року Указом Президента України було затверджено «Концепцію державної регіональної політики», в якій державна регіональна політика розглядається як система заходів, що здійснюються органами державної влади та місцевого самоврядування з метою забезпечення дієздатного управління політичним, економічним та соціальним розвитком держави, регіонів і територіальних громад [1, с. 87].

В зазначеній концепції зазначалося, що поглиблення диферен-ціації в розвитку регіонів за попереднє десятиліття відбулося через неоднакові темпи проведення реформ, відсутність ефективного стимулювання діяльності місцевих органів виконавчої влади і не системність державної політики та передбачалося глибоке вивчення потенціалу кожного регіону і розроблення механізмів для ефективного його використання; здійснення структурної перебудови економік регіонів та поетапне зменшення рівня територіальної диференціації.

При цьому для зміцнення доходної бази місцевих бюджетів перед-бачалося закріплення за місцевими бюджетами часток загальнодер-жавних платежів і зборів; внесення до місцевих бюджетів податків і зборів відокремленими підрозділами господарюючих суб’єктів, що розташовані на відповідних територіях; забезпечення участі місцевих державних адміністрацій в управлінні державними підприємствами, а також господарськими товариствами в яких є частка державного майна, розташованих на території регіону; укрупнення сільських територіальних громад з метою посилення фінансово-економічної спроможності відповідного органу місцевого самоврядування [1].

Проте зазначена Концепція не мала ефективного втілення. Тому 8 вересня 2005 року Верховна Рада України прийняла Закон: «Про стимулювання розвитку регіонів» [2], а 21 липня 2006 року відповідно до зазначеного закону Кабінет Міністрів України затвердив «Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2015 року» [3].

У Стратегії відмічалося, що різниця в рівні розвитку України і країн Європейського Союзу поступово скорочувалася, хоча і залишалася досить істотною. Так у 2003 році виробництво валового внутрішнього продукту на одну особу в Україні та Люксембурзі (країна у якій найбільше у світі виробництво ВВП на одну особу) відносилося як 1 до 11,3, тоді як у 1999 році – 1 до 12,4.

Однак основною проблемою регіонального розвитку залишалося збільшення диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів та структурна розбалансованість промислового комплексу країни. Тому метою державної регіональної політики визначалося створення умов, що дадуть змогу регіонам повністю реалізувати наявний потенціал, зробити максимальний внесок у національну економіку та здобути конкурентні переваги на зовнішньому ринку.

Механізмами реалізації завдань зазначеної Стратегії було визна-чено розмежування функцій та повноважень центральних і місцевих органів влади; впровадження правового режиму користування майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад та механізмів підвищення заінтересованості органів місцевого самоврядування у зміцненні їх фінансової бази шляхом закріплення за місцевими бюджетами частки загальнодержавних надходжень; чітке визначення розміру граничних ставок місцевих податків і зборів; реформування системи адміністративно-територіального устрою; координацію процесів розвитку місцевого самоврядування.

Проте задекларовані в Концепції та Стратегії завдання, які ставила перед собою держава, виконані не були і відповідно наміченої цілі не було досягнуто. З кожним роком диференціація у розвитку регіонів продовжувала поглиблювалася.

Так, якщо у 1990 році середня номінальна заробітна плата Тернопільської області становила 74,9 % від аналогічного показника столиці та 78,8 % - Донецької області, то у 2007 році ці показники становили відповідно – 41,0 та 61,4 відсотків. Ще більш разючий контраст спостерігається у створенні валового регіонального продукту (ВРП) на 1 особу. Цей показник Тернопільської області у 2006 році становив відносно аналогічних показників м. Києва і Донецької області відповідно 16,5 і 37,0 %, тоді як у ще у 1996 році відповідно – 48,0 і 56,5 %. При цьому у 2006 році тільки 5 регіонів – м. Київ, Донецька, Полтавська, Запорізька та Дніпропетровська області виробляли ВРП на душу населення більше, ніж у середньому по країні, а 8 регіонів – менше 65 % від середнього для країни показника [4].

Такі результати зумовлені тим, що переважна частина виробничого потенціалу України зосереджена в Донецько-Придніпровському (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Полтавська області) регіоні, м. Києві, Київській, Харківській, Одеській областях, де створюється більше 2/3національного ВРП.

Тоді як 9 областей, розміщених на захід від Дніпра (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська, Чернівецька, Хмельницька, Волинська, Рівненська та Житомирська області) створюють 16,4 %, та 9 регіонів центральної осі (Чернігівська, Сумська, Черкаська, Кіровоградська, Вінницька, Миколаївська, Херсонська області, Автономна республіка Крим та м. Севастополь) - 16,8 % національного ВРП. Разом на території 2/3 від загальної кількості регіонів України створюється менше 1/3 ВРП країни [4].

Таким чином, можна зробити висновок, що відсутність у виваженої державної політики регіонального розвитку призвело до нераціональ-ного використання переваг територіального поділу праці, виробничого та природно-ресурсного потенціалу регіонів.

Тому у 2008 – 2009 роках органи законодавчої та виконавчої влади знову активізували процес удосконалення законодавчо-нормативної бази, яка регламентує стратегію розвитку регіонів.

Так 2 липня 2008 року Кабінет затвердив «Концепцію нової дер-жавної регіональної політики» [5]. Необхідність затвердження нової Концепції на думку членів робочої групи зумовлена тим, що діюча Концепція державної регіональної політики не тільки не розв’язала соціально-економічні проблеми регіонів, а навпаки – загострила їх: збільшилася асиметрія розвитку регіонів, деградація села, криза місь-кої поселенської мережі; більшість територіальних громад неспро-можні самостійно вирішувати питання, віднесені до їх повноважень.

Тому пріоритетами Концепції нової регіональної політики визначено: оптимізацію територіальної основи публічної влади з впорядкуванням меж адміністративно-територіальних одиниць; змен-шення територіальної диспропорції (що було і у старій Концепції); запровадження механізму визначення «проблемних» територій.

Проте у новій, як і у старій Концепції не передбачено закріплення за місцевими бюджетами конкретних податків і зборів, з метою забезпечення їх фінансової самостійності.

21 січня 2009 року Розпорядженням Кабінету Міністрів України утворено робочу групу з розроблення проекту Закону України «Про засади державної регіональної політики» [6]. У запропонованому проекті передбачено створення: системи фондів регіонального роз-витку, яка складається з Національного фонду регіонального розвитку і 27 фондів розвитку регіонів; мережі агенцій регіонального розвитку.

Фінансувати Національний фонд регіонального розвитку плану-ється за рахунок 5 % надходжень від податку на прибуток підприємств, а регіональні фонди – за рахунок власних надходжень.

Таким чином можна зробити висновок, що якщо цей закон буде прийнятий то вперше державна регіональна політика буде підкріплена конкретними діями та фінансами, однак, оскільки власні надходження регіональних бюджетів на даний час обмежені, то формувати їх фонди слід за рахунок закріплення частини загальнодержавних податків.

Водночас, для того щоб засади державної регіональної політики отримали реальне втілення необхідно забезпечити проведення класи-фікації регіонів за рівнем їх економічного потенціалу, відповідно до якої розробити програму підтримки розвитку депресивних територій.

В основі такої програми повинно лежати фінансування бюджетів депресивних територій з Національного фонду регіонального розвитку та надання податкових пільг інвесторам, які здійснюють інвестиції у підприємства, що розміщені на таких територіях.

1. Указ Президента України «Про Концепцію державної регіональ-ної політики» від 25 травня 2001 року, № 341/201.

2. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 року, № 2850-ІУ.

3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження «Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» від 21 липня 2006 року, № 1001.

263. Статистичний щорічник України за 2007 рік, К.: Консультант, 2008. – 572 с.

5. Концепція нової державної регіональної політики затверджена Кабінетом Міністрів України 2 липня 2008 року.

6. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про утворення робочої групи з розроблення проекту Закону України «Про засади державної регіональної політики» від 21 січня 2009 року, № 41.