WEB-ресурс научно-практических конференций

Ковальчук І.Л.

Луцький інститут розвитку людини Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”

ГАРМОНІЗАЦІЯ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ ЯК ОДНА З ПЕРЕДУМОВ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА: ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Людина є частиною світу чи мікрокосмом, який містить у собі в концентрованому вигляді всі фундаментальні властивості та закономірності світового цілого, тому вчення про людину має узгоджуватися з вченням про світ загалом. З позиції екзистенціалізму специфіка людини полягає в тому, що вона є обмеженою від решти світу, чужою світу. Але з позиції філософської антропології людина постає частиною світу, унікальність якої визначена універсальністю, співвідносністю зі світом буття в його всезагальності. Через антропний принцип з’являється можливість пояснити саму людину й навколишній світ, зрозуміти людину як унікальний прояв життя взагалі, як творця історії й культури. Такий підхід дає можливість актуалізувати наступну точку зору: збалансованість та гармонізація аспектів людського буття на індивідуальному рівні постає передумовою збалансованого розвитку суспільства як цілого, основою гармонізації відносин людини і природи.

У вченнях про людину як мікрокосм в різні періоди відбувалась зміна акцентів: поступове послаблення онтологічного та нарощування антропологічного підходів до людини. Антропологічний підхід, пік якого припадає на ХХ ст., тяжів до розуміння людини як особливої істоти, якій властива відносна або абсолютна незалежність від об’єктивного світу. Але на кінець ХХ ст. виявилась обмеженість такого підходу. Навпаки, зросла потреба цілісного осягнення людини, розкриття її взаємозв’язку з універсумом як частини з цілим. Тобто, знову стає актуальним онтологічний підхід: специфіку людського буття філософи виводять з єдності та взаємозв’язку людини зі світом.

Концепції природи людини – соціальна, біосоціальна та соціально-інтегральна – є неповними. Перспективною у цьому плані є концепція природи людини, яка спирається на принцип синергії, що у перекладі з грецької означає «спільна, узгоджена дія». Розглядаючи людину як мікрокосм, можна констатувати, що вона, як і макрокосм, несе в собі все багатство безконечного процесу розвитку матерії при відносній самостійності і підпорядкованості всіх її щаблів.

В людині, яку слід розглядати як систему, всі її структурні рівні (зокрема, фізичний, ментальний, емоційний, почуттєвий, духовний) співіснують, взаємно проникають один в одного, зберігаючи при цьому відносну автономію. Тому можна стверджувати про взаємне підпорядкування рівнів, завдяки спільним узгодженим діям яких вся система людини зберігає життєздатність та збалансованість.

Людина специфічна як ціле, як мікрокосм, як універсальна істота. Її універсальність проявляється в тому, що вона найповніше, порівняно з іншими частинами світу, репрезентує світ як ціле. Ця універсальність закладена в її природі, яка є синергійною, але реалізується лише в процесі людської діяльності, практики.

Сучасна наука дедалі глибше усвідомлює унікальність фізіологічної будови людини. Вченими досліджено, що у кожної людини індивідуальними є будова мікрокристалічної решітки зубної емалі, хімічний склад волосся, вміст у крові мікроелементів, баланс гормонів, мікроструктура нервової системи. Немає двійників за відбитками пальців, візерунком сітчатки ока, розміщенням вен на руках та ногах тощо. За всім цим стоїть унікальність ДНК, розкриттю таємниць якої присвячені численні дослідження сучасних генетиків [2]. П.О.Флоренський, говорячи про «містичну глибину» індивідуальності, мав на увазі інші її риси: «Тіло – щось ціле, щось індивідуальне, щось особливе. Скрізь тут за безособистісною речовиною проглядає на нас єдина особистість» [ 3 ] .

Символи тіла і плоті маніфестують фундаментальне протиріччя між універсальним та родовим. Індивід знаходиться між конкретним родом та цілісним універсумом, джерелом його життя та буття. Існує констатація плюралістичної множинності тіл. «Тіло? – писав Р.Барт. – Що за тіло? Адже у нас їх кілька; перш за все тіло, з яким мають справу анатоми і фізіологи, - тіло, яке досліджує та описує наука; таке тіло є ніщо інше, як текст, яким він постає перед граматиками, критиками, коментаторами, філологами. Між тим у нас є й інше тіло – тіло як джерело насолод, створене виключно еротичними функціями і таке, що не має ніякого стосунку до нашого фізіологічного тіла – воно є продукт іншого способу членування та іншого типу номінації» [1]. Таким чином, тіло ніби переймає мову універсуму, саме стає мовою, якою користується культура.

Сучасну культуру характеризує взаємопроникнення універсумів. Є певні відмінності щодо східного і західного способів тлумачення тіла індивіда. Європейська людина занадто заклопотана боротьбою з природою, пристосуванням до неї; є розщепленою і нецілісною, конфліктною і вразливою. В культурі Сходу – інше відношення: тіло виступає цілісною модифікацією універсуму. Просторово-часові процеси універсуму мають єдину матрицю з тілом-процесом. Крім того, людина у різних культурах розглядається як така, що займає різні позиції стосовно мови тіла: у західному каноні тіло постає як те, що пізнає, а у східному – швидше таке, що слухає власну мову. Тому у першому варіанті маємо теоретичні знання, у другому – мудрість.

Універсумне в людині пов’язане з універсумним баченням світу. Природа є нескінченною мінливістю, людина як частина природи також постає нескінченністю. Фундаментальною природною закономірністю світу і людини виступає спрямованість еволюції до життя і розуму, органічний зв'язок людини з природою Землі і Космосом. Універсумне в людині – це єдність і гармонія її з Космосом як частини з цілим, тобто не антропоцентричне, а антропокосмічне світорозуміння. Філософія антропокосмізму розглядає людину як частину універсуму, яка відображає і фокусує природні та космічні сили. Згідно даної концепції, головне завдання людини полягає не в підкоренні природи; вона усвідомлює необхідність прислухатися до природи, слідувати її законам, цінувати як ціле, якому належить. У сучасній ситуації глобальної кризи антропокосмізм може стати основою зміни культури, переходу до більш збалансованого та оптимального типу цивілізаційного розвитку.

Ще в кінці ХХ сторіччя явним стало усвідомлення негативних наслідків діяльності науково-технічного розуму. Сучасна криза цивілізаційного розвитку є результатом «нерозумності» людини: її необдуманої і недоцільної діяльності в природі та суспільстві, внесенням дисбалансу у їх розвиток. Хоча і в даних умовах людина діє з позиції розуму, але – спотвореного розуму, зведеного до розрахунку та прагматизму, більше того, перетвореного на безумство. Тому очевидною є потреба ясного і гармонійного розуму, за допомогою якого людина змогла б осмислити закономірності взаємодії людини та суспільства з природою і, що більш важливо, зробити цю взаємодію впорядкованою, ефективною та збалансованою. З цією метою ідею ноосфери В.І.Вернадського можна розширити до ідеї соціосфери, яка включала б моральне ставлення людини до природи, частиною якої вона є. Такий підхід є передумовою збалансованого розвитку соціального та індивідуального буття в єдності з природою.

Одна із причин конфлікту чи «розщепленості»-нецілісності людини, що провокує дисбаланс у розвитку суспільства, полягає у відриві інтелекту людини від емоційно-чуттєвих і тілесних першооснов у ній. Ірраціоналізм розглядає раціональне та ірраціональне (емоції, воля, несвідоме, інстинкти тощо) як автономні сфери людської психіки. В сучасних умовах розвитку важливим постає перегляд філософських принципів класичного раціоналізму і створення нової форми раціональності в її поєднанні з «ірраціональним». Ірраціональне та раціональне – лише два способи осягнення людиною самої себе, суспільства і природи. Вони є важливими аспектами взаємодії людини і природи: як емоційно-чуттєве ставлення до природи, так і раціональне осягнення закономірностей її розвитку. Врахування цих двох складових людини сприятиме гармонізації всіх рівнів людського одиничного буття. А оскільки в людині як мікрокосмі, реалізується єдність художнього, релігійного, філософського і наукового бачення світу, а також єдність природного та людського, матеріального та духовного, тому гармонізація таких важливих аспектів людського існування як емоційно-чуттєвого, тілесного і раціонального та їх одухотворення, сприятиме гармонізації відносин людини і природи та збалансованому розвитку суспільства загалом.

Література:

1. Барт Р. Удовольствие от текста / Р.Барт // Избранные работы. – М., 1989. – С.150.

2. Говалло В.И. Почему мы не похожи друг на друга. Очерки биологической индивидуальности / В.И.Говалло . – М., 1991. – С.10.

3. Флоренский П.А. Столп и утверждение истины / П.А.Флоренский . – М., 1990. – С. 100.