WEB-ресурс научно-практических конференций

Юрченко Є.Ю.

Донецький національний технічний університет, Україна

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІЇ

Створення та збереження якісного середовища життєдіяльності людини є важливою умовою і одночасно головною метою сталого розвитку сучасного суспільства. Розвиток національної економіки в цілому є результатом взаємодії окремих її секторальних та територіальних елементів (відповідно галузей економіки і регіонів), в результаті якої виникає синергетичний ефект. Економічна криза в Україні має чітко означену специфіку прояву на регіональному рівні.

Разом з тим, сьогодні регіони України здебільшого орієнтовані на традиційні ресурси, шляхи використання економічного потенціалу та фактори конкурентних переваг, які характерні для індустріального типу економіки, зумовлюючи переважно екстенсивний тип економічного зростання, а саме: на фізично та морально зношене обладнання; дешеву, слабо організовану робочу силу; експлуатацію природних ресурсів: мінеральних, земельних, водних, повітряних тощо [1, c. 167]. При цьому меншою мірою задіяні ресурси, пов’язані з інноваційною складовою економічного зростання і домінують у так званій постіндустріальній економіці, або ж економіці знань.

Вищевикладені міркування зумовлюють актуальність дослідження особливостей використання інноваційного потенціалу територій в розрізі орієнтації їх економічних систем на інтенсивний тип зростання, що і є метою даної статті.

Отже, інноваційний розвиток відрізняється від технічного розвитку і навіть від науково-технічного тим, що містить елемент динамізму, характеризує здатність господарської одиниці розвиватися на власній основі в майбутньому [2, c .23]. Інновація являє собою матеріалізований результат, отриманий від вкладення капіталу у нову техніку або техноло­гію, у нові форми організації виробництва, праці, обслуговування і управління, включаючи нові форми контролю, обліку, методи планування, аналізу тощо.

Таким чином, інноваційна діяльність – це поєднання науково-технічної та інвестиційної діяльності, результатом якого стає промислове впровадження результатів НДДКР. Кінцевий результат інноваційної діяльності може варіюватися від виходу на ринок нової або удосконаленої продукції до суттєвого покращення фінансово-економічних показників діяльності підприємства від застосування нових науково-технічних або управлінських рішень без зміни кінцевої продукції або послуг.

Як цілком слушно зауважує російський економіст К. Микульський, інноваційний процес не може обмежуватися вузькими виробничими галузями, оскільки існує взаємозалежність між інноваційними процесами у різних галузях економіки, в межах одного технологічного ланцюга, на різних підприємствах тощо [3, с. 11].

В теорії інноваційного розвитку відомі два підходи щодо інновацій. Згідно першого усі компоненти інноваційного розвитку повинні створювати сукупність елементів, об’єднаних в одній соціально-економічній площині, створювати так зване інноваційне поле. Згідно до другого, системного підходу, інновації виникають в межах інноваційної системи певної територіально-просторової одиниці (регіону), а також всієї національної економіки, де кожна регіональна інноваційна система є підсистемою національної інноваційної системи і відрізняється своїми унікальними характеристиками.

Спроможність території до інноваційної діяльності характеризується її інноваційним потенціалом, стан якого визначає можливості підвищення кількісних та якісних параметрів інноваційного середовища. Виходячи із структурно-функціонального підходу, інноваційну діяльність можна визначити як процес цілеспрямованого використання економічними суб’єктами інноваційного потенціалу регіону . Тип розвитку регіону (інтенсивний або екстенсивний) визначається ефективністю використання його інноваційного потенціалу.

Функціонування цих механізмів зумовлене структурою та особливостями національних й регіональних інноваційних систем (НІС та РІС). В західній науковці зауважують, що провести чітке розмежування між національною та регіональною інноваційними системами досить складно. На практиці окремі автори навіть не намагаються цього робити, визначаючи РІС як елемент НІС [ 4 ; 5 ].

Термін «Регіональна інноваційна система» складається з трьох компонентів, кожен з яких несе в собі комплекс характеристик, що в сукупності формують загальне поняття.

Регіональна – та, що відноситься до регіону. Цей компонент визначає просторові обмеження поняття РІС як системи, що існує, розвивається і вчиняє вплив на процеси в межах певної території, що є частиною території країни, володіє певним набором ресурсів і населенням а також має свою власну систему управління, підпорядковану загальнодержавній.

Інноваційна – та, що відповідає за інноваційну діяльність. Цей компонент дозволяє виділити із загальної сукупності елементів регіону ті, що відповідають за конкретний вид діяльності, а саме – створення, комерціалізацію та практичне впровадження продуктів науково-дослідної та дослідно-конструкторської діяльності.

Система – сукупність компонентів, об’єднаних спільною функцією, зв’язків між ними та їх властивостей.

Отже, регіональна інноваційна система – це сукупність розташованих в межах певної субнаціональної території економічних суб’єктів, що відповідають за створення, комерціалізацію та практичне впровадження результатів науково-дослідної та дослідно-конструкторської діяльності та зв’язків між цими суб’єктами. Схематично РІС представлена на рис. 1.

Рис. 1 Процес використання інноваційного потенціалу регіону в рамках регіональної інноваційної системи

Отже, важливими елементами РІС є ринок в цілому (як сукупність економічних агентів та відносин між ними з приводу виробництва, обміну та споживання матеріальних благ та послуг), підприємство (як економічний суб’єкт, що здійснює трансформацію всіх видів матеріальних та нематеріальних ресурсів в товари та послуги) та система управління регіоном в особі органів державного управління (як суб’єкт, відповідальний за узгодження інтересів всіх учасників економічної діяльності).

Підприємство відчуває на собі вплив з боку ринкового середовища, на основі якого приймає рішення у відношенні доцільності або недоцільності здійснення капіталовкладень у новітні технологічні процеси та (або) інноваційні продукти. Разом з тим, ринкове середовище в умовах глобалізації виходить за межі окремих територій, порушує тим самим баланс інтересів економічних суб’єктів регіону. Інтереси підприємства при цьому вступають в конфлікт з інтересами суспільства в цілому, інтенсивність та ефективність використання інноваційного потенціалу регіону може знижуватись, що негативно впливає на виконання регіоном своєї цільової функції – забезпечення комфортних умов життєдіяльності усім розташованим на його території суб’єктам.

Саме тому процес використання інноваційного потенціалу регіону вимагає певних організаційно-економічних механізмів взаємодії бізнесу та держави, спрямованих на впорядкування процесів генерації нових ідей, пошуку й розробки технічних рішень, створення й впровадження інновацій, створення і своєчасну реорганізацію структур, що здійснюють інноваційні процеси, з урахуванням етапів еволюції продукту, інтересів бізнесу та суспільства в цілому.

Висновки :

Проблема ідентифікації інноваційного механізму не може обмежуватись певним підприємством або галуззю через складність та багатовимірність взаємодії економічних суб’єктів в інноваційному процесі. Інновації виникають в межах територіальних інноваційних систем, що характеризуються певними унікальними рисами. Тип розвитку території залежить від ефективності використання інноваційного потенціалу території, яка в свою чергу залежить від характеру впливу на підприємство ринкового середовища та існуючих механізмів взаємодії мікроекономічних суб’єктів та органів державного управління. Виявлення цих механізмів на практиці, їх структурний аналіз та розробка заходів щодо їх реформування є головним напрямом підвищення ефективності використання інноваційного потенціалу України та її регіонів.

Література:

1. Возна Л.Ю. Основні суперечності та перспективи використання соціально–економічного потенціалу регіонів України / Л.Ю. Возна // Стратегічні пріоритети. – 2009. – №4. – С. 167-174

2. Амитан В.Н., Киклевич Ю.Н., Филатов Д.Е. Инновационное развитие Донецкого региона: состояние и перспективы. – Донецк: Юго-Восток, 2002. – 182 с.

3. Инновации и экономический рост / Отв. ред. К. Микульский. – М.: Наука, 2002. – 377 с.

4. Wiig H. An empirical study of the innovation system in Finnmark. – STEP Report, Studies in Technology, Innovation and Economic Policy, Oslo , 1999. – 43 p.

5. Archibugi D, Michie J. Innovation policy in a global economy. – Cambridge : Cambridge University Press, 1997. – 296 p.