WEB-ресурс научно-практических конференций

Савостьянова С.Л.

Національна академія державного управління при Президентові України

ЛЮДИНА ЯК ОБ’ЄКТ ТА СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ПОСЛУГАМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Особливість науки державне управління, яка принципово відрізняє її від інших наук, полягає в тому, що процеси, які досліджуються та рекомендації, які розробляються, для практичного застосування та реалізації можливі лише в умовах конкретно визначеної ситуації «тут і тепер» для існуючого конкретного психотипу правителя, враховуючи особливості його світосприйняття, ціннісні орієнтири або ж для ідентичних йому образів в часі. Суб’єктивний людський фактор – фактор, який найбільшим чином впливає на вибір напряму розвитку держави, визначення пріоритетів такого розвитку. І тому, від того, людина яких цінностей утримуватиме владу в державі, багато в чому буде залежати подальша доля цієї держави.

Будь-яка, навіть найгеніальніша теорія виходу з кризи чи національного відродження назавжди залишиться лише теорією, якщо немає глибинного розуміння правителем (розпорядником влади) місії теоретичного проекту.

Сьогодні Україна задекларована як демократична, правова та соціальна держава [5] та з 2006 року має статус країни з ринковою економікою. Це зобов’язує до реалізації державної політики, спрямованої на забезпечення гідних умов життя та розвитку суспільства, соціально - економічних прав людини, створення умов для формування в країні середнього класу та розвитку громадянського суспільства. Забезпечення реальності прав людини на працю, соціальне забезпечення та гідний прожитковий мінімум – завдання соціальної правової держави.

Вже 19 років поспіль ми говоримо про розбудову молодої держави Україна. За цей час було здійснено концептуальний крок, певний прорив в забезпеченні соціальних гарантій населенню. Таким кроком можна вважати створення системи соціального страхування в Україні законом №16/98-ВР від 14 січня 1998 року « Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», який охоплює такі види соціального страхування, як: пенсійне; страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; страхування на випадок безробіття; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Така с истема загалом відповідає вимогам міжнародного законодавства [4], та враховує ряд принципових питань щодо медичної складової соціального захисту населення в діючих законах про окремі види загальнообов’язкового державного соціального страхування. Разом з тим, досі залишається невирішеним питання забезпечення соціальних гарантій населенню України в галузі охорони здоров’я.

Система соціального страхування в Україні побудована на принципі соціально-трудових відносин, носієм яких є людина. Саме людина, роль якої в світі з часом стає все більш важливою. Якщо розглядати людину з точки зору її ролі як суб’єкта економічної діяльності, та проаналізувати хронологію виникнення понять стосовно ролі людини за останні 120-150 років, ми спостерігаємо цікаву тенденцію [1]:

У системі заходів щодо поліпшення соціальної захищеності людини, як громадянина своєї держави, важливе місце посідає забезпечення їй можливості одержати необхідну, своєчасну та якісну медичну допомогу. Існуюча система медичного забезпечення, як форми соціальних гарантій населення, не в змозі якісно забезпечувати такі гарантії та потребує реформування. Вже на протязі тривалого часу питання щодо напрямів такого реформування залишається актуальним.

Ряд українських науковців зробили значний внесок в розробку проблем щодо реформування системи забезпечення населення України послугами охорони здоров’я задля можливості реалізації громадянами своїх прав та гарантій. Об'єктами розгляду науковців в цій сфері представлені різноманітні напрями, серед яких і такі, як: державне управління реформуванням системи охорони здоров'я; автономізація закладів охорони здоров'я; перебудова галузі в умовах обмежених ресурсів; удосконалення організаційно-правових засад місцевого самоврядування в галузі охорони здоров’я; управління організаційними змінами; механізми державного управління багатоканальним фінансуванням системи; державне управління системою охорони здоров’я на засадах загальнообов’язкового державного соціального страхування; розвиток приватного сектора в охороні здоров'я; стаціонарна медична допомога; інноваційні процеси; якість медичної допомоги; інвестиції в людський капітал як фактор інтелектуального розвитку суспільства тощо.

Зважаючи на той факт, що за весь час існування держави, політична еліта, яка переживає процеси постійної трансформації, не визначилася з напрямами реформування охорони здоров'я України навіть при наявності досить потужної наукової бази, виникає питання щодо ролі та місця науки в Україні сьогодні.

В статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я зазначається, що відповідальність за здоров’я своїх народів несуть Уряди, і ця відповідальність потребує проведення відповідних заходів соціального характеру [6].

В Україні починаючи з 1991 року Верховною Радою розглядалося 9 законопроектів (№№0944, 3370-1, 4505, 4505-1, 5771, 1040, 1040-1, 1040-2; 2192) щодо запровадження державного медичного страхування, однак всі вони були відхилені або зняті з розгляду. Неузгодженість цього питання призвела до того, що сьогодні в Україні й досі функціонує система медичного забезпечення, успадкована від Радянського Союзу, нагальна необхідність реформування якої є очевидною.

Пріоритетними концептуальними напрямами такого реформування можна вважати запровадження трьохрівневої системи медичного забезпечення населення України, яка включає такі рівні:

- загальнообов’язковий, який передбачає надання визначеного рівня життєво необхідної гарантованої державою медичної допомоги та передусім базується на реформуванні системи фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я в аспекті більш ефективного використання існуючих ресурсів;

- соціальний рівень як вид державного соціального медичного страхування [2], де ризиками є соціальні хвороби. Цей рівень має охопити групи населення з високим рівнем ризику та необхідністю тривалого лікування, які опинилися поза увагою страхового бізнесу;

- приватний рівень, як вид обов’язкового медичного страхування [3], яке могло б слугувати додатковим джерелом фінансування надання послуг з охорони здоров’я, що в установленому законом порядку не є безоплатними.

Таке розмежування дасть змогу нейтралізувати конфлікт між двома принципово різними концепціями соціального й цивільного медичного страхування та забезпечити надання якісної і своєчасної медичної допомоги населенню України. А це, в свою чергу, впливатиме на якість життя населення, рівень його добробуту та сприятиме розвитку людського потенціалу.

Таким чином можна зробити висновок, що інвестуючи сьогодні в людський потенціал, як в об’єкт соціальної політики, ми формуємо базис людини майбутнього, як суб’єкту державного управління.

Список використаних джерел:

1. Васильченко В. С., Гриненко А. М., Грішнова О. А., Керб Л. П. Управління трудовим потенціалом : Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2005. - 403 с.

2. Закон України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 14.01.98 №16/98-ВР.

3. Закон України «Про страхування» від 7.03.96. №85/96-ВР.

4. Конвенції та рекомендації, ухвалено Міжнародною організацією праці 1919-1964. - Том 1, 2. - Міжнародне бюро праці Женева, 1999.

5. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996. – 80 с.

6. Ярош Н.П. Державні соціальні стандарти у сфері охорони здоров’я: Монографія. – К.: Вид-во НАДУ, 2006. – 196 с.