WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Приходько І . П .

Р ада по вивченню продуктивних сил України НАН України

ІНСТРУМЕНТИ РЕГУЛЮВАННЯ ЯКОСТІ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Вирівнювання освітніх шансів повинно бути однією з центральних проблем післядипломної освіти .

Головним негативним наслідком такого стану післядипломної освіти є відсутність загальної ідеології навчання впродовж життя, наявний дисбаланс між попитом та пропозицією кадрів на ринку праці країни в умовах зростання економіки. В рамках інтеграції системи післядипломної освіти України до європейської та світової системних структурних змін в системі післядипломної освіти поки що не відбулося.

Залишилася галузева спрямованість напрямів післядипломної освіти, структура якої складається з таких гілок як післядипломна освіта педагогічних кадрів, медичної галузі, державної служби, галузей промисловості, енергетики та транспорту. Ці сектори працюють в основному незалежно, як правило між ними відсутні горизонтальні зв'язки, вони мають різні джерела фінансування. Найбільш розвинутими є системи післядипломної освіти металургійної, нафтогазової, харчової галузей; залізничного та авіаційного транспорту.

При переході від традиційного навчання спеціалістів до масового випуску бакалаврів виникає питання про надання бакалавру додаткового комплексу професійних знань, який би надав йому можливість працювати на конкретному виробництві. Перед підприємствами постає проблема адаптації бакалавра до виробничих завдань та надання йому додаткових професійних знань.

Концептуальна модель післядипломної освіти, структура якої би забезпечувала горизонтальні зв'язки між всіма гілками державної післядипломної освіти та галузевими системами післядипломної освіти, має передбачати вирішення таких питань:

- удосконалення нормативно-правового забезпечення системи післядипломної освіти;

- налагодження функціонування системи „роботодавець-замовник - виконавець" на державному рівні;

- створення умов для підтримки індивідуальної мотивації до продовженого навчання;

- впровадження державного стандарту післядипломної освіти, як спільного продукту суб'єктів освітнього процесу в якості правової і соціальної норми.

Заклади післядипломної освіти мають виконувати свою основну функцію - здобуття нових знань у відповідній галузі і не займатися питаннями основної підготовки, витрачаючи кадровий потенціал на виконання невластивих завдань. Водночас кожен університет має бути одночасно і закладом післядипломної освіти, оскільки повинен забезпечувати не тільки здобуття знань з реальної практики, але і у галузі новітніх технологій, які ще не здобули широкого запровадження.

В зв'язку з зазначеним необхідно внести до статті 10 «Післядипломна освіта» щодо виключення перепідготовку як отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду. Водночас слід визначити навчання в докторантурі як набуття особою за наслідками виконання відповідних навчальних планів і програм підготовки докторів філософії (за відповідною галуззю знань) вмінь та навичок із методології проведення наукових досліджень та виконання певних видів науково-педагогічної роботи, а також здатності продукувати нові знання для вирішення проблемних і професійних завдань у певній галузі знань, свідченням чого є виконання та успішний захист дисертації на здобуття освітньо-наукового рівня доктора філософії (за відповідною галуззю знань).

У системі вищої освіти функціонує розгалужена система державних стандартів, розроблених і затверджених на рівні МОН та Мінпраці.

Водночас, як показала практика їх застосування та аналіз міжнародного досвіду, структура і змістовне наповнення стандартів не відповідають запитам освітньої галузі і системи праці в зв'язку з надмірною складністю і претензіями на науковість, а процедура їх погодження і затвердження є надміру бюрократизованою.

Тому в проекті нового закону пропонується внести зміни до статей 11,12, де, крім правок редакційного характеру, передбачити перехід до нової структури і змісту, які відповідають стандартам вищої освіти розвинених європейських країн і забезпечують, крім необхідної якості, мобільність студентів і викладачів в рамках освітніх систем країн - учасниць Болонського процесу.

Сьогодні в Україні вищі навчальні заклади державної форми власності підпорядковані 26 міністерствам, відомствам. Подрібнення та автономізація мережі за підпорядкуванням породжує дублювання підготовки фахівців, створює певні труднощі у формуванні та розміщенні державного замовлення та здійсненні контролю за якістю вищої освіти, знижує ефективність управління на регіональному рівні, обмежує можливості громадян продовжувати навчання за програмами більш високого рівня, призводить до значних витрат на утримання вищих навчальних закладів тощо. Як наслідок, виникла необхідність передачі вищих навчальних закладів з інших міністерств та відомств до сфери управління МОН. Вивчення цього питання показало, що тільки вищі навчальні заклади силових міністерств, таких як Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ та інші, у зв'язку зі специфікою підготовки фахівців, не доцільно передавати до сфери управління МОН.

Подальший розвиток мережі вищих навчальних закладів, як засвідчує світовий досвід, полягає у створенні потужних регіональних, корпоративних та дослідницьких університетів, у яких можна було б зосередити науковий, педагогічний, методичний і виховний потенціал відповідного регіону і, як наслідок, оптимізувати управлінський склад вищих навчальних закладів та забезпечити високу якість підготовки фахівців з вищою освітою.

Передача всіх вищих навчальних закладів у підпорядкування МОН дозволить забезпечити єдину державну політику у галузі вищої освіти шляхом централізації управління вищими навчальними закладами, при проведенні укрупнення університетів враховувати регіональні потреби економіки, освітній рівень осіб з вищою освітою на 10 тисяч населення і привести його у відповідність до середньостатистичного по Україні.

Є нагальна потреба у перегляді типів вищих навчальних закладів. З огляду на зазначене, необхідно визначити структуру вищих навчальних закладів, зокрема: доуніверситетські: професійні коледжі; університетські: університети, академії, коледжі і внести відповідні зміни до статті 25 закону. У зв'язку з переходом на нову структурну схему вищої освіти України статтю 24 закону «Рівні акредитації вищих навчальних закладів» пропонується виключити.

Крім того, на сьогодні в Україні існує вісім вищих навчальних закладів, яким надано статус самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, хоча такий статус законодавчо не визначений.

Такі процеси в українському освітньому просторі майже некеровані з боку міністерства. Проте, діяльність деяких, які мають статус національного, вищих навчальних закладів не завжди відповідає обов'язковим вимогам (відсутність власних наукових шкіл, недостатній кадровий та матеріально- технічний потенціал тощо). Це призводить до нівелювання почесного статусу національного закладу та додатково навантажує державний бюджет. Крім того, слід зазначити, що надання вищим навчальним закладам особливого статусу не відповідає практиці інших країн, зокрема країн - учасниць Болонського процесу.