WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Фролова Т.О.

Київський національний економічний університет імені В. Гетьмана, Україна

ІНСТРУМЕНТИ НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ГЛОБАЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РИЗИКІВ

Нейтралізація інвестиційних ризиків, як елемент моделі управління ризиками суб'єкта господарювання, здійснюється на основі відповідної стратегії компанії та являє собою фінансово-математичну технологію обґрунтування, прийняття, виконання та контролю здійснення управлінських фінансових рішень щодо реалізації превентивних заходів фінансового, організаційного або правового характеру з метою забезпечення зіставлення результативності господарської операції суб'єкта господарювання із відповідним рівнем інвестиційного ризику.

У сукупності основних стратегій нейтралізації інвестиційних ризиків, що найбільш часто використовуються у сучасній практиці корпоративних фінансів, прийнято виділити дві альтернативні її форми:

1) стратегія уникнення ризику;

2) стратегія утримання ризику.

Будь-яка стратегія нейтралізації інвестиційних ризиків суб'єкта господарювання включає в себе принаймні один (або кілька) методів нейтралізації ризиків Загалом, у сукупності таких методів нейтралізації інвестиційних ризиків можна виділити кілька основних, що представлені на рис.1.

Рис. 1. Типова структура моделі управління інвестиційними ризиками

Під уникненням можливих ризиків розуміється відмовлення від будь-якого заходу, пов'язаного з ризиком, або розробка заходів, що цілком їх виключають, при цьому компанія позбавляється можливості одержання додаткового прибутку, що негативно позначається на його економічному розвитку та ефективності використання власного капіталу. Однак слід відмітити, що існування безризикового сценарію здійснення тієї чи іншої господарської операції в умовах невизначеності ринкового середовища виглядає досить проблематичним, у зв'язку з чим прийнято говорити про відносну безризиковість. Так, наприклад, у якості безризикових активів на ринку цінних паперів прийнято вважати державні цінні папери. В Україні безризикові інвестиційні проекти є доволі рідкісним явищем, оскільки на рівень ризику впливають різноманітні чинники. Зростання ступеня ризику в сучасних умовах пов'язано зі зростаючою невизначеністю і швидкою мінливістю економічної ситуації у країні загалом і на інвестиційному ринку зокрема; із пропозицією, що збільшується, для інвестування приватизованих об'єктів; із появою нових емітентів і фінансових інструментів для інвестування та низкою інших чинників [1, с. 8] .

Прийняття компанією певної величини інвестиційного ризику на утримання ставить проблему попередження ймовірних негативних наслідків для її інвестиційної діяльності – реалізації активної стратегії нейтралізації фінансових ризиків. Так, активна стратегія нейтралізації інвестиційних ризиків на противагу пасивній стратегії (стратегії уникнення ризиків) реалізується на основі сукупності спеціальних методів та фінансових технологій, зокрема: диверсифікація, хеджування та, безпосередньо, страхування, в межах чого можна виділити:

1) самострахування;

2) комерційного страхування (страхування інвестиційних ризиків із залученням страхових компаній).

Найбільш важливим і найпоширенішим прийомом зниження ризику є страхування ризику.   Страхування можна віднести до такого методу передання ризику, де в ролі трансферу виступає страхова компанія. Сутність страхування полягає в тому, що компанія (інвестор) готово відмовитися від частини своїх доходів, щоб уникнути ризику. Однак даний метод має ряд обмежень. По-перше, ціна страхування повинна співвідноситися з розміром можливого збитку. По-друге, не усі види ризиків приймаються до страхування страховиком, а тільки ті, втрати від яких він може оцінити. Крім того, є ризики, що не страхуються в принципі.

Цей метод найбільш висвітлений у науковій літературі та вітчизняній практиці запобігання ризикам чи їх зменшення. Законодавчою базою використання цього методу є ряд законів та законодавчих актів України [2-4].

Різновидом страхування є самострахування. Самострахування — це спосіб захисту від ризику шляхом створення внутрішніх резервних капіталів для фінансування можливих втрат. Цей спосіб доцільно застосовувати при високому рівні імовірності збитків або коли вартість майна, що страхується, відносно невелика в порівнянні з доходами компанії. Але на створення страхових резервних капіталів відволікаються кошти, що могли б принести дохід, тому менеджери, з одного боку, прагнуть їх мінімізувати, а з іншого боку — знизити ризик втрат. Визначити оптимальний розмір резервних капіталів складно. Необхідно порівнювати витрати по виплатах страхових премій (у випадку висновку договору зі страховою компанією) із утратами доходу через відволікання засобів у внутрішній страховий фонд. Крім того, потрібно аналізувати збитки, понесені компанією в результаті реалізації різних ризиків у минулі періоди, зіставляти очікувані втрати в майбутньому із ситуацією на страховому ринку і періодично переглядати рівень внутрішніх страхових резервів .

Великі компанії мають більше можливостей для вибору варіантів страхування, часто вони комбінують різні способи, а також можуть створити «власну» страхову компанію (кептив), що буде здійснювати управління створеним фірмою страховим капіталом. Кептив (сарtivе) — акціонерна страхова компанія, що обслуговує цілком (або переважно) страхові інтереси засновників, а також компаній, що входять у структуру багатопрофільних концернів або великих фінансово- промислових груп.

Корисним для вивчення й аналізу практики самострахування є досвід антимонопольної служби Російської Федерації з упорядкування діяльності постачальників фінансових послуг, які створені і діють у межах холдингу компаній для забезпечення власних потреб у непрофільних галузях, зокрема в страхуванні. Наприклад, РАО «ЕЭС России» і «Газпром» мають власні кептивні страхові компанії.

Практика розвитку кептивів у паливно-енергетичному комплексі Російської Федерації показує, що це призводить до розвитку монополізму в уже й без того монополізованому секторі економіки. Антимонопольна служба РФ поки що не готова зробити об’єктивні висновки щодо доцільності запровадження кептивів у ПЕК. Як зазначила Л.Жаркова на конференції «Риск, менеджмент и страхование в ТЭК», з одного боку, кептивні компанії забезпечують єдиний страховий захист за уніфікованими стандартами, а також покривають більшість внутрішніх ризиків, що забезпечує оперативність при виплатах. З другого боку, можливість не вносити страхові внески в афілійовану компанію веде до накопичення кредиторської заборгованості. Це знижує можливості страхової компанії на відкритому ринку, що робить невигідним для неї «замикання всередині галузі». Проте, виступаючи за рівні умови конкуренції з незалежними страховими компаніями на відкритому ринку, у «своїй» галузі кептивні компанії виступають проти рівних можливостей [5].

В Україні процеси самострахування регулюються законодавчо   через встановлення нормативів діяльності. Найбільший розвиток це дістало в банківському секторі й поступово вводиться для інших суб’єктів ринку фінансових послуг.

Законом України «Про страхування» (ст. 31) передбачено, що страховики формують страхові резерви з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування (перестрахування). Кошти страхових резервів повинні розміщуватися з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності, диверсифікованості та мають бути представлені активами ряду категорій, зокрема інвестиціями в економіку України за напрямами, визначеними Кабінетом Міністрів України [2].

Особливим напрямком управління інвестиційними ризиками (у частині їх нейтралізації) є – диверсифікація.

Відповідно до даних, що висвітлені в наукових джерелах [6, с.119], ризик будь-якого інвестиційного інструмента можна подати у вигляді суми двох компонент: систематичної (ринкової, або недиверсифікованої) і несистематичної (диверсифікованої):

Сукупний ризик =Диверсифікований + Недиверсифікований .

Диверсифікація являє собою процес розподілу капіталу між різними видами діяльності,   які безпосередньо не пов’язані між собою. Диверсифікація діяльності може здійснюватися по двох напрямках – виробничої і фінансовий.

Широке застосування диверсифікації реально зумовлено назрілими потребамипрактики, які були узагальнені в портфельній теорії американського вченого Г.Марковіця, зокрема в його фундаментальній праці “Portfolio selection” (1952 р.).

Виробнича диверсифікація здійснюється в результаті реального інвестування (капіталовкладень) в освоєння виробництва нових видів продукції, розширення асортименту продукції, що випускається, розмаїтість партнерів по постачанню сировини і т.д.

Фінансова диверсифікація здійснюється за допомогою фінансових інвестицій. Розповсюдженою формою оптимального портфеля цінних паперів є диверсифікованний портфель, тобто портфель з різноманітними цінними паперами. Диверсифікація зменшує ризик за рахунок того, що можливі невисокі доходи по одних цінних паперах будуть компенсуватися високими доходами інших.

Будь-який інвестиційний менеджер може усунути диверсифікований ризик шляхом формування оптимального портфеля цінних паперів (рис.2).

Рис. 2. Ризик добре диверсифікованого портфеля наближається до нулю

Диверсифікації властиві такі риси, що зумовлюють специфічні межі її застосування та відповідні наслідки:

1) диверсифікація майже завжди вигідна для інвестора, який не схильний до ризику, бо вона зменшує його доти, поки доходи на цінні папери не змінюються абсолютно узгоджено (що трапляється дуже рідко);

2) чим менше узгоджено змінюються доходи на цінні папери, тим більшу вигоду (зменшення ризику) дає диверсифікація [7].

Хеджування – метод, що полягає в перекладанні ризиків на певну категорію учасників фінансового ринку з метою забезпечення незалежності грошових потоків компанії від не пов’язаних з основним бізнесом ризиків.

Хеджування ґрунтується на використанні похідних цінних паперів для фіксації ціни і є високоефективним механізмом зменшення можливих фінансових втрат при настанні ризикової події. Основними формами хеджування є:

1) форвардні контракти (forwards);

2) ф'ючерсні контракти (futures);

3) опціони (options);

4) своп-контракти (swaps);

5) варанти (varants) та деякі інші.

У процесах ціноутворення на ф’ючерсних ринках застосовуються різні моделі, які враховують ризики коливання ціни. Однією з таких моделей, яка була поштовхом для розвитку ринку похідних цінних паперів, є розроблена в 1970 р. американськими вченими Фішером Блеком і Майроном Шоулзом математична модель ціноутворення опціонів.

Ще одним методом подолання проявів ризику є створення та посилення ролі хедж-фондів в системі управління міжнародними інвестиційними ризиками у порівнянні з ризик-менеджментом транснаціональних корпорацій, що знаходить свій прояв у випереджаючому зростанні середніх курсів індексів стратегічних хедж-фондів у порівнянні із зростанням курсів цінних паперів корпорацій, що вдаються до послуг хедж-фондів [8, с.253].

Посилення ролі хедж-фондів в управлінні міжнародними інвестиційними ризиками пов’язується у розділі із розвитком стратегічного управління цими фондами в останні 25 років. Замість надзвичайно ризикованих макростратегій, які були поширені в 1980-і роки, все частіше використовуються більш зважені мультистратегії, а також збалансований портфель довгих та коротких позицій (табл. 1). Такий підхід дає можливість отримувати порівняно високі доходи при суттєво менших ризиках, а тому транснаціональні корпорації все частіше вдаються до використання хедж-фондів в якості дієвого інструмента управління міжнародними інвестиційними ризиками.

Таблиця 1. Стратегії хедж-фондів за розміром активів під їх управлінням   в 1996-2007 рр., % [9]

Лімітування передбачає встановлення мінімальних розмірів високоліквідних активів компанії, граничного розміру позикових коштів у господарському обігу; максимального розміру депозитного вкладу, розміщеного в одному банку; лімітування концентрації ризиків; отримання від контрагентів певних гарантій при наданні комерційних кредитів та позик; продаж товарів на умовах фінансового лізингу.

Розподіл ризиків здійснюється, як правило, розосередженням майна компанії з метою скорочення можливих втрат за одну подію (треба враховувати, що при цьому одночасно збільшується кількість випадків ризику). Майно можна розосередити двома шляхами: відокремити фізично (наприклад, відкрити рахунка в різних банках для збереження засобів; зберігати вибухонебезпечні речовини в невеликих кількостях у різних приміщеннях); розділити майно між власниками (наприклад, між материнською компанією і дочірніми підприємствами, між корпорацією і довірчим товариством).

Методом подолання інвестиційного ризику транснаціональних корпорацій є сучасна модель прийняття інвестиційних рішень, яка дозволяє мінімізувати ризики за рахунок використання двох взаємодоповнюючих інструментів управлінського аналізу (стратегічної відповідності та крос-культурної відповідності) на кожному з чотирьох основних етапів: висування ідеї, доопрацювання варіантів рішення, відбору проектів та реалізації міжнародного інвестиційного проекту. Покрокова, переважно кількісна оцінка стратегічної відповідності міжнародного інвестиційного рішення перспективам розвитку компанії дозволяє точніше виявити глобальні ринкові ризики для корпорації та уникнути від'ємного синергетичного ефекту. Відпрацювання крос-культурної відповідності переважно інструментами якісного аналізу дозволяє своєчасно виявити і зважити на виникнення між, культурних проблем в процесі прийняття та реалізації інвестиційного рішення, оскільки до управлінських відносин компанії залучається значна кількість носіїв інших корпоративних і національних культур [8, с.254].

Іншим методом подолання міжнародного інвестиційного ризику є організаційні технології управління міжнародними інвестиційними ризиками, які пов'язані із запровадженням кросс-культурного проект-менеджменту, основою якого є формування тримірної моделі мультикультурних команд з управління міжнародними інвестиційними ризиками корпорацій (продавця та покупця зарубіжних активів): по-перше, керівником команди є розпорядник ресурсів — представник лінійного менеджменту; по-друге, до складу команди включаються фахівці різних функціональних підрозділів; по-третє, розподіл ролей між членами команди базується на врахування крос-культурних відмінностей між продавцем та покупцем зарубіжних активів.

Застосування в Україні базових та альтернативних інструментів управління міжнародними інвестиційними ризиками, а саме, з одного боку, опціони та ф'ючерси на пайові і боргові інструменти, а з іншого боку – специфічні структуровані продукти лізингового характеру дозволяють послідовно систематизувати сфери міжнародних інвестиційних ризиків: придбання зарубіжних матеріальних активів (прямі іноземні інвестиції) та портфельні інвестиції комерційного спрямування і міжнародні злиття та поглинання, які відрізняються між собою впливом крос-культурних факторів, а отже, і складом управлінських інструментів, значенням створення і діяльності мультикультурних команд ризик-менеджерів.

Список використаних джерел:

1. Дука А.П. Теорія та практика інвестиційної діяльності. Інвестування : навч. посібник / А.П. Дука . – 2-е вид. – К. : Каравела, 2008. – 246с.

2. Закон України про страхування // Відом. Верховної Ради України. – 1996. – № 18. – Ст. 78.

3. Закон України про інвестиційну діяльність // Відом. Верховної Ради України. – 1991. – № 47. – Ст. 646.

4. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2005 р. № 369-р // Офіц. вісн. України. – 2005. – № 35, Cт. 101; ст. 2127.

5. Електронний ресурс. – Режим доступу: http://uainsur.com/news/04/04/21/4808.

6. Борщук І.В. Ризик і дохідність при портфельному інвестуванні комерційних банків / І.В. Борщук // Фінанси України. – 2001. – № 7. – С. 115-126.

7. Мишкін Фредерік С. Економіка грошей банківської справи і фінансових ринків / С. Фредерік Мишкін . – К.: Основи, 1998. – С. 143-144.

8. Панченко Є. Г. Міжнародний менеджмент. – К.: КНЕУ, 2007. – 468 с.

9. MSCI Hedge Invest Index Perfomance Summery. – December 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.mscibarra.com.