WEB-ресурс научно-практических конференций

К.ф.н. Павлов В.І., к.т.н. Фроленко А.П.,

к.е.н. Фролов О.І.*, к.ф.н. Сенченко А.Я.**

*Українська державна академія залізничного транспорту;

**Українська інженерно-педагогічна академія

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО:

ШЛЯХИ ВЗАЄМОДІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Останнього часу проблема взаємодії української держави і громадянського суспільства значно ускладнюється, оскільки сучасний світ переживає нові трансформації, джерело яких вбачають у посиленні процесів глобалізації, що поступово прямують до створення єдиного світового інформаційного та економічного простору. Особливість громадянського суспільства в цих умовах полягає в тому, що воно вже не може знаходити свій подальший розвиток у громадянських асоціаціях індустріальної доби, оскільки цим спілкам притаманна певна обмеженість у реалізації свободи.

Втім, сьогодні в Україні намітилася тенденція зниження темпів розбудови громадянського суспільства, на що є об’єктивні причини.

По-перше, молода українська демократія почала відчувати брак безпосередньої особистісної активності, що не ініціюється ззовні. Розчарування в ідеалах, що здійснюється з часів набуття незалежності, різке послаблення довіри до сучасних партій і партійних блоків, швидкоплинні процеси департизації і руйнування ключових партійних організацій на самому високому рівні взагалі спричинили невпевненість громадян в доцільності підтримки будь-якої партії взагалі, в той час як наявність впливових партій є однією з важливих умов існування громадянського суспільства. Внаслідок недовіри до ініціатив будь-яких партій і суспільних рухів виникла тенденція поєднання громадян в маргінальні соціальні групи, що є вкрай небезпечним, оскільки маргіналізація суспільства може визвати розквіт індивідуалізму особистості.

По-друге, почали здійснюватись суттєві зрушення і трансформації в ідеологічних перевагах українців. Пріоритети громадян або зміщуються в бік авторитарних осіб, здатних до рішучих дій, або взагалі вимагають певної постійності і спокою. Як наслідок, у суспільстві виникнув ціннісний розлом, оскільки, як справедливо зазначає М.Михальченко, «реформи не втілюються через важливу причину: немає нової ідеї, яка підняла б еліту і народ. Основою нового суспільства спочатку стане не економіка, вона лише згодом виконує роль „основних стін” нової будівлі, а морально-ідеологічні цінності, ідеали» [1, с.11].

Ми вважаємо, що держава є єдиним фактором, який в змозі сприяти становленню структур українського громадянського суспільства в сучасних умовах соціально-економічної кризи. На цьому факті наголошує й М.Уолзер, який стверджує, що жодна держава не може вижити тривалий час, якщо вона відчужується від громадянського суспільства. Саме держава сьогодні повинна виконати функцію джерела креативної синергетики, завдяки якої особистість поступово здобуде властивості і якості активного громадянина. Державна влада і «формує громадянське суспільство, і посідає місце в його мережах. Вона встановлює граничні умови й основне правило всієї діяльності асоціацій (зокрема, й політичну діяльність)» [2, р.23]. І цей факт стає цілком очевидним, оскільки активна громадянськість не може бути справою виключно осіб; вона має потребу в поступовому відродженні, становленні і відновленні. Держава повинна створити певне правове поле, в якому свідомо підтримуються всі без винятку елементи громадянського суспільства і знищуються небажані суспільні флуктуації. Така рішучість державної влади буде сприяти формуванню у осіб впевненості у власних силах, а отже, ініціювати громадянську самоорганізацію у напрямку самостійного правового врегулювання всіх конфліктних соціальних ситуацій.

Що ж стосується механізму позитивного впливу держави на формування інституцій громадянського суспільства, то він, на думку багатьох вітчизняних дослідників, є достатньо прозорим. Наприклад, Т.Ящук стверджує, що сучасна українська держава, у відповідності до просвітницьких концепцій Нового часу, повинна сприяти «… досягненню раціонального суспільного договору, здійснюючи політику обмеження розриву між максимальними і мінімальними статками громадян, вводячи відповідну податкову політику, суспільні фундації, механізми соціального захисту і соціального заохочення. Через закон влада може забезпечити справедливість – не у формі зрівняння, а з врахуванням вимоги міжгрупової солідарності. Це входить у функції демократичної соціальної держави, якою проголосила себе Україна» [3, с.57].

Ще дальше у власних роздумах йде Н.Іванова-Георгієвська, коли, виробляючи прогноз розвитку сучасного суспільства, наголошує, що «нова влада має не тільки розробити нові прозорі відносини у суспільстві, а й запровадити новий порядок дискурсу і утворити нову онтологію життя, коли істина, добро і краса втратять свою невідмінність від своїх протилежностей. А цього вона зможе досягти тільки за умов, що ми усі будемо свідомі своєї моральної відповідальності і не дамо себе пошити в дурні» [4, с.105]. Водночас, вона попереджає, що сьогодні онтологія українського громадянського суспільства, на жаль, почала межувати з онтологією мови, «бо саме мова (вербальна й візуальна), засоби масової інформації виявилися найбільш результативним способом формування міфологічної реальності, коли мовна реальність почала функціонувати як дійсність життя. Тому не слід шукати за мовними висловлюваннями певний реальний зміст, який би правив за їхню смислову основу і мав би самостійний онтологічний вимір» [4, с.99].

Громадянська самоорганізація, яка повинна виникнути завдяки специфічним правовим діям з боку держави, зробить суспільство своєрідною моральною інстанцією, здатною не просто впливати на сьогочасну політичну еліту (апарат Президента, Верховну Раду, Уряд країни тощо), але і спонукати її прощатися з деякими своїми представниками, що попрали закон і вимоги загальнолюдської моралі. Причому цю самоорганізацію не варто вважати примусово санкціонованою «зверху». Навпаки, державна влада зобов?язана сформувати у громадян здатність усвідомлювати власні інтереси і відстоювати їх за допомогою громадянських організацій і не корумпованих правових інституцій (судів, прокуратури, податкової інспекції та ін.).

Таким чином, мусимо стверджувати, що ідея протиставлення громадянського суспільства державі, яка панує у західній філософської думці, повинна бути змістовно переглянутою у контексті сучасних українських реалій. Усвідомлене державне керівництво соціальними тенденціями громадянської консолідації, підтримка мережі суспільних організацій, реалізація державних програм громадянської освіти постають вирішальними факторами формування громадянського суспільства, демократичного громадянства і, врешті-решт, нового типа особистості, що відповідає вимогам сьогодення.

Як здається, новий тип української особистості повинен характеризуватися так званою «громадянською компетентністю», під якою ми розуміємо наявність розвинутого соціального інтелекту, інтересу до соціального буття і вміння приймати в ньому активну участь. Особистість, щоб стати компетентною, повинна бути досвідченою у соціальних справах, вміти цивілізовано відстоювати власну точку зору, висловлювати і демонструвати власну незгоду, протести тощо. Всі ці особливості можна назвати цивілізаційною правосвідомістю, оскільки саме вони формують у особистості уявлення про пануючи політичні цінності, процеси і інститути, впевненість в їх необхідності, можливість критичного ставлення до них. Український дослідник А.Карась цивілізаційну правосвідомість вважає “громадянським поступом”, а серед його елементів виокремлює тенденцію прагнення до незалежності і самоорганізації життя і, відповідно, до громадського самоврядування; накопичення соціального капіталу; вимогу громадянської активності; супровідне формування належної дискурсивної практики; поглиблення індивідуальної та приватної сфери; формування вимог публічної відкритості спільних громадських рішень” [5, с.449-450].

Наприкінці відзначимо, що найважливішою ознакою демократії, а отже, головною передумовою виникнення розвинутого громадянського суспільства в Україні є свобода, – неперевершена цінність і основоположна сутнісна характеристика особистості. Унікальність і сила свободи полягає в тому, що відповідаючи корінним потребам людини, вона здатна розкріпачити енергію людей, активізувати людське співтовариство, протистояти насиллю над людиною, тоталітаризму. Але цивілізаційне проявлення свободи можливо тільки у контексті наявності головного чинника демократії – правосвідомості. Тому українське суспільство досягне розвинутого стану тільки завдяки умові наявності його особистісної основи, конкретного носія принципів права, а саме громадянина, який поважає закон. Причому основою відмежування і незалежності громадянського суспільства від держави і обмеження свавілля останньої є конституційне проголошення прав і свобод особистості.

Список використаних джерел:

1. Михальченко М. Еліта в Україні: їсте, куме, що зварили / М.Михальченко // Віче. – 2003. – № 1 (130). – С. 7-11.

2. Walzer M. The Concept of Civil Society / Walzer M. // Toward A Global Civil Society. – Oxford , 1995. – P.23.

3. Ящук Т. Символічні і організаційні чинники соціальних змін в сучасному українському суспільстві / Т.Ящук // Цінності громадянського суспільства і моральний вибір: український досвід: Зб. наук. праць; за заг. ред. А.М.Єрмоленко, О.О.Кисельовій. – К.: Етна-1. – 2006. – С.52-62.

4.   Іванова-Георгієвська Н. Українське прямування до універсальних європейських цінностей: криза ідентичності / Н.Іванова-Георгієвська // Громадянське суспільство в Україні за доби глобалізації: ціннісно-нормативне та інституційне забезпечення його розбудови: Зб. наук. праць; за заг. ред. А.Єрмоленко. – К., 2007. – С.214-229.

5.   Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях / А.Карась. – К.; Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 520 с.