WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Гук Н.А.

Дрогобицький державний педагогічний університет імені І. Франка , Україна

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

  ЩОДО БОРОТЬБИ З СОЦІАЛЬНОЮ ЕКСКЛЮЗІЄЮ ОКРЕМИХ МАРГІНАЛЬНИХ ГРУП

У цілому світі існує проблема соціальної ексклюзії , тобто виключення певних індивідів або груп із суспільних процесів, відмова їм у наданні загальнодоступних благ. Одним із проявів такого явища, як зазначається в енциклопедії Вікіпедія, є недоступність базових послуг для найуразливіших категорій населення: сиріт, безхатченків, жінок секс-індустрії, осіб та сімей у кризових умовах життя. Відмова в обслуговуванні, ексклюзія, результує проблеми стигматизації, морального таврування таких осіб, їх вилучення із сфери дії соціальних інститутів та основних механізмів інтеграції в умовах постіндустріального суспільства . Для України більшою мірою характерна низхідна соціальна мобільність, і до категорії соціально виключених потрапляють особи, що в минулому мали певний статус та засоби для самозабезпечення. Злиденне становище більшості населення є більшою мірою наслідком залежної позиції в суспільстві, а отже і об’єктивної неспроможності підвищення добробуту, ніж низької власної активності.

Проблемним завданням на сьогодні слід вважати зниження рівня бідності та захист добробуту на соцієтальному рівні. Адже система соціального захисту України вкрай переобтяжена зобов’язаннями (до речі, значно сильніше, ніж у попередні вісім років), «працює» майже на половину населення, тобто тих групи, що визначені як бідні. До того ж політична система протягом тривалого часу фактично ігнорує реальну ситуацію в економіці, дозволяючи країні жити не за можливостями (за деякими експертними оцінками у 2009 р. виконання публічних витрат потребувало 55% ВВП) [1, с. 22]. Таким чином спотворені пропорції розподілення ВВП знижують ефективність використання національного доходу по економіці в цілому. Усі визначення бідності в Україні ґрунтуються на монетарному вираженні, а відтак, ігнорують ширший соціальний контекст, що має вивчатися окремо за умови слабкої кореляції з доходом.

Другою перешкодою є те, що панівні класи прагнуть легітимізувати і захистити свої привілеї, що зазвичай не є в інтересах громадян «другого сорту» (бідних), які навпаки виграли б від більш рівномірного перерозподілу багатств. До того ж, не лише приватна власність є нерівномірно розподіленою, але дедалі частіше також і публічні блага. Однією з основних причин деградації соціальних умов та життєвих шансів маргіналів є «ерозія державного соціального капіталу»: «ті структури, які мали б надавати суспільні блага і послуги – фізичну безпеку, правовий захист, соціальні гарантії, освіту, житло і охорону здоров’я – перетворилися на інструменти нагляду, недовіри та виключення, замість соціальної інтеграції і довіри» [2].

При проведенні демократичних трансформацій замість криміналізації бідності український уряд повинен бути зацікавленим у змінах соціально-економічного устрою з метою виконання своїх обов’язків перед найвразливішими громадянами. При цьому с истема соціально-економічних механізмів, яка б передбачала вихід з “пастки соціального виключення”, яку утворюють бідність та безробіття повинна полягати у наступних першочергових заходах з боку держави :

-    забезпечення реалізації прав найуразливіших категорій громадян на отримання допомоги, створення автоматизованої системи контролю за використанням бюджетних призначень щодо надання пільг та формування Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають на них право за соціальною ознакою;

-    забезпечення доступності медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування; Так, забезпечення рівного доступу до медичних обстежень, догляду та лікування дозволить успішно розвивати інші напрямки: боротьбу з поширенням пандемій (СНІД, туберкульоз, малярія), охорону здоров’я жінок та матерів, захист дитинства та особливо сиріт, дітей з груп ризику тощо.

-    зміни системи житлового будівництва. При цьому слід зберегти систему забезпечення житлом найменш захищених верств населення, яка фінансуватиметься з державного та місцевих бюджетів;

-    забезпечення працевлаштування населення, як джерела доходу і важливого чинника соціалізації особистості, а також державна пропаганда та підтримка родин. Адже, поширення масового безробіття та малозабезпеченості сьогодні вже набувають хронічних форм і не здаються тимчасовими явищами.

Отже, основний соціальний «вектор» економічного розвитку повинен передбачати захист населення від загальних ризиків та підвищення рівня життя і має бути зорієнтований на зростання доходів переважної частини населення на основі підйому економіки і збільшення національного доходу на користь середньозабезпечених і малозабезпечених верств.

Список використаних джерел:

1. Козаченко І.О. Особливості еволюції соціальної держави та їхня релевантність до українських реалій / І.О. Козаченко, В.М. Ніколаєвський // Вісник Харківького національного університету імені В.Н. Каразіна. – 2010. – № 891. – С. 18–23.

2. Wacquant L. Urban outcasts: a comparative sociology of marginality / L. Wacquant. – Cambridge: Polity Press. – 2007. – 342 р.