WEB-ресурс научно-практических конференций

Кузьменко Є.О.

Київський національний економічний університет імені В. Гетьмана, Україна

ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДТВОРЮВАЛЬНИХ ПРОПОРЦІЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Сучасні умови функціонування та розвитку світового господарства свідчать про відсутність пропорційного економічного розвитку; це стає одним із визначальних чинників настання економічної кризи міжнародних масштабів. В межах однієї країни такі диспропорції теж наносять велику шкоду національній економічній системі, перешкоджаючи ефективному розподілу та використанню природних, інтелектуальних, фінансових ресурсів секторами економіки і економічному зростанню національної економіки в цілому.

У 2003 році Постановою Кабінету міністрів України було затверджено Державну програму розвитку промисловості на 2003–2011 роки, у якій було заплановано здійснити структурні зміни у національному промисловому комплексі, зокрема змінити співвідношення галузей промисловості, які належать до 3-4 та 5-6 технологічних укладів [1].

Оцінюючи макроекономічні показники соціально-економічного розвитку України за останні роки, можна зробити висновки, що заплановані зміни не відбулися. Інвестиційного забезпечення розвитку промисловості, передбаченого на рівні 12–13% щорічних темпів зростання немає. У фактичних цінах показники інвестицій в основний капітал промисловості перевищували заплановані обсяги, проте щорічні темпи зростання були нестабільними, а у 2008–2010 роках – від’ємними (2008 – -5,3%, 2009 – -32,4%, 2010 – -9,5%) і тільки у 2011 році (січень-березень) знову вийшли на додатну позначку – 3,3% [2].

Оцінюючи загальні обсяги інвестування у промисловість, сільське господарство, транспорт та зв'язок, торгівлю та суспільне харчування, протягом останніх років спостерігалася подібна динаміка – найбільше падіння показників інвестицій в основний капітал було зафіксовано у 2009 році (-31,8%), найменший додатний показник – у 2010 році (5,4%) [2]. Причому, запланованих Державною програмою 10% державних інвестицій в основний капітал у всіх галузях економіки країни вдалося досягнути лише у 2004 році (10,5%), в той час як у інші роки цей показник залишався на позначці 4-6% (2008 – 5,0%, 2009 – 4,4%, 2010 – 6,3%) [3].

Разом з тим, навіть ті інвестиції, які надійшли в економіку країни, не було використано ефективно через малу частку інноваційних галузей 5 та 6 технологічних укладів у промисловому комплексі України. Відповідно, можна зробити висновок, що у відтворювальній структурі національної економіки продовжують зберігатися значні диспропорції. Про це також свідчить той факт, що в структурі капітальних інвестицій власні кошти підприємств складають більше 50%, в той час як кредити, державне інвестування, вітчизняні та іноземні інвестиції мають невеликі частки: 2007 – 58,6%, 2008 – 59,3%, 2009 – 66,1%, 2010 – 60,8%, 2011 (січень-березень) – 68,3% (в тому числі інвестиції в основний капітал – 56,5%, 56,7%, 63,3%, 55,7%, 62,9% відповідно) [4].

Як можна вплинути на таку ситуацію? Аналіз статистичних показників за останні роки переконливо свідчить про необхідність продуманої комплексної державної економічної політики, яка зокрема повинна включати структурну та інвестиційно-інноваційну складову, що забезпечило б формування оптимальної відтворювальної структури національної економічної системи та стабілізацію темпів зростання ВВП. Інноваційною політикою називають одну із складових частин політики держави, яка складається із низки заходів, спрямованих на розвиток інновацій [5, с. 85]. В Україні основну нормативно-правової бази інвестиційно-інноваційної діяльності, складають Закон України «Про інвестиційну діяльність» та Закон України «Про інноваційну діяльність», а також низка інших супутніх нормативно-правових актів. Законодавчі документи є основними елементами пасивної державної політики, які повинні доповнюватися конкретними заходами державного регулювання для того, щоб структурна трансформація економіки не залишалася лише прописаною у стратегічних документах економічного та соціального розвитку країни, а втілювалася у життя.

Держава має сприяти формуванню цілісного інвестиційно-інноваційного комплексу, моделей управління та мережі взаємозв’язків між сферою чистої науки, інвесторами, секторами економіки та споживачами. Основним завданням інноваційної політики держави є забезпечити збалансовану взаємодію наукового, технічного і виробничого потенціалів, розробити та впровадити механізм активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширити інновації в усіх сферах національної економіки [ 5, с. 91].

Інноваційна складова державної політики нерозривно пов’язана із інвестиційною політикою, адже для впровадження та заохочення інноваційної діяльності необхідна не лише регулятивна (організаційна) підтримка, але й фінансова підтримка. Проте слід відрізняти ефективну фінансову (інвестиційну політику від так званих «ведмежих послуг» власному виробничому комплексу. Так, наприклад, безоплатні субсидії повинні закінчуватися в основному ще на етапі створення доринковго продукту, відповідно не надавати особливих переваг окремим підприємствам. З іншого боку, а от державна підтримка бізнес-інкубаторів є ефективною інвестицією у інноваційну діяльність національного виробника [5, с. 87].

Національна інноваційна система має складові: інноваційне законодавство, систему державних органів і організацій, що здійснюють заходи підтримки розвитку інноваційних процесів в національній економіці, підсистему генерації знань, підсистему фінансово-кредитних установ, підсистему освіти, розвинену інноваційну інфраструктуру. Перерозподіл державних коштів між галузями і регіонами держави вносить необхідні корективи до відтворювальних пропорцій, згладжуючи нерівномірність їх розвитку.

До методів державної підтримки інноваційної діяльності відносять пряму фінансову підтримку інноваційних процесів (створення та фінансування науково-дослідницьких програм, надання безвідсоткових позик та грантів, державне замовлення на інноваційні продукти), фіскальні пільги для інноваторів (зниження ставок податку на прибуток підприємств, податковий кредит інноваційним підприємствам), інші правові, інфраструктурні, економічні та політичні інструменти підтримки інновацій (удосконалення законодавства про авторське право та патентні відносини, введення системи сертифікації та ін.) [6, с. 93–94].

До форм державного регулювання інвестиційної діяльності відносять регулювання сфер і об’єктів інвестування, податкове регулювання інвестиційної діяльності, регулювання участі інвесторів у приватизації, регулювання фінансових інвестицій, експертиза інвестиційних проектів та ін. Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є державне кредитування, державні позики, амортизаційна політика, державний лізинг та ін [7, с. 169].

Моделей державної інвестиційно-інноваційної підтримки існує декілька: французька модель концентрує увагу на прямому державному фінансуванні, японська – на заохоченні промислових фірм до впровадження інновацій. Обидві моделі описують активне втручання держави у інвестиційно-інноваційну діяльність, у той час як, наприклад, США використовують модель децентралізації (невтручання) [8, с. 43].

Розглядаючи інноваційне та інвестиційне державне регулювання як основні елементи структурної політики, необхідно зазначити, що для України необхідно використовувати одну із моделей активної участі держави у процесі розвитку інноваційної діяльності, оскільки сучасний стан розвитку економіки та відтворювальні пропорції, статистичні показники інвестиційно-інноваційної діяльності у країні свідчать про те, що ринковий механізм в Україні ще не здатний самостійно регулювати та оптимізовувати відтворювальну структуру національної економіки відповідно до потреб суспільства.

Список використаних джерел:

1.     Постанова Кабінету міністрів України від 28 липня 2003 р. №1174 «Про схвалення Державної програми розвитку промисловості на 2003-2011 роки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1052.1142.0

2.     Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс] / Інвестиції в основний капітал за видами економічної діяльності. – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2011/ibd/iokved/iokved_u/iokved_0111_u.htm

3.     Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс] / Інвестиції в основний капітал за джерелами фінансування. – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2007/ibd/iokjf/iokjf_u07.htm

4.     Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс] / Капітальні інвестиції за джерелами фінансування. – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2011/ibd/kindj/infin_u/infin01_11u.htm

5.     Андрощук Г.О. Інноваційна політика Європейського Союзу / Г.О. Андрощук , Р.Є. Еннан // Наука та інновації: науково-практичний журнал НАНУ. – 2009. – Вип. 5 (Т.5). – С. 85–97.

6.     Скрипко Т.О. Інноваційний менеджмент: підручник / Т.О. Скрипко. – К.: Знання, 2011. – 423 с.

7.     Чучіна І.М. Державна інвестиційно-інноваційна політика та її особливості / І.М. Чуріна // Вісник КДУ імені М. Остроградського. – Вип. 2/2010 (61). – Ч.1. – С. 169–172.

8.     Семиноженко В.П. Яка інноваційна політика потрібна Україні? / В.П. Семиноженко // Наука та інновації. Науково-практичний журнал НАНУ. – 2011. – Вип.1 (Т.7). – С. 41–44.