WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Стирський М.В.

Львівський національний університет імені І. Франка, Україна

Маркетингові стратегії фондових бірж в умовах глобалізації

Успішність фондової біржі визначається, як відомо, кількістю інвесторів та емітентів, зацікавлених у її послугах. Відтак, у світі з низькою мобільністю капіталу увесь комплекс маркетингових інструментів національних організаторів торгівлі цінними паперами спрямовувався на максимально допустиме звуження сегмента позабіржового обігу, в тому числі – охопленого альтернативними торговельними системами. З цією метою здебільшого використовувалась комбінація стратегій диференціювання (організований ринок вирізняється вищою ліквідністю, інформаційною прозорістю тощо) та зниження витрат (економія ресурсів безпосередньо випливає із значних обсягів торгівлі фінансовими активами).

Однак, внаслідок поетапного усунення перешкод на шляху руху фінансових потоків між країнами та відчутного прогресу у галузі телекомунікаційних технологій, межі між локальними фондовими ринками віднедавна практично стерто. Тож національні біржі змушені конкурувати не лише із неорганізовани­ми (чи частково організованими) сегментами власних ринків цінних паперів, а й поміж собою. Саме тому чимало організаторів торгівлі фінансовими активами вдались до низки кроків, спрямованих на формування нових стратегічних переваг.

Природно, що такі переваги вбачалися найперше у консолідації біржової торгівлі у національних межах. Так, у 1992 році у єдиний холдинг Deutsche Boerse AG об’єднались 8 німецьких бірж; у 1995 році на основі регіональних фондових бірж було створено єдиний ринок в Італії ( Borsa Italiana ); об’єднавчий процес в Іспанії у 1999 році завершився появою фінансової групи Bolsas y Mercados Espanoles ( BME ) тощо. Крім того, класичні фондові біржі розширили перелік пропонованих ними послуг завдяки поглинанню бірж фінансових деривативів. Зокрема, у 1997 році відбулося злиття Віденської біржі та Австрійської біржі ф’ючерсів і опціонів, а до Брюссельської фондової біржі у 1999 році приєднався ринок деривативів Belfox . Досягнуті у такий спосіб економія на масштабі та продуктова диверсифікація, зазвичай, сприяли підвищенню ефективності національних ринків цінних паперів. Але, навіть у випадку формування в країні моноцентричної системи організації фондового ринку, рівень реалізації запитів його учасників міг залишатися низьким. Передусім йдеться про те, що не кожній фондовій біржі було до снаги запропонувати інвесторам достатній вибір фінансових інструментів. До прикладу у 2000 році частка п’яти компаній в обсязі біржової торгівлі у Гельсінкі сягала 83%, причому частка корпорації Nokia – 66% [1, p . 298 ]. Крім того, невпинно зростала кількість фірм, фінансові потреби яких значно перевищували можливості національних фондових ринків. Тож вони, послуговуючись різними формами фінансових інновацій (як от американські чи глобальні депозитарні розписки), віддавали перевагу послугам зарубіжних організаторів торгівлі активами.

Логічною формою реакції на нову хвилю викликів слід вважати спробу низки національних бірж реалізувати переваги стратегії синергізму на міжнародному рівні. Зокрема, у вересні 2000 року під назвою Euronext об’єдналися Амстердамська, Брюссельська та Паризька біржі. За кілька років новий організатор торгівлі цінними паперами розширив межі свого впливу, придбавши Лондонську міжнародну біржу фінансових ф’ючерсів та опціонів ( LIFFE ) та оформивши злиття із португальською біржею BVLP . Наступний крок – створення холдингу із Нью-Йоркською фондовою біржею у 2007 році [2, s . 69–70], можна, з певною умовністю, розглядати як втілення стратегії, відомої як маневр на випередження [3, с. 28]. Адже намагання конкурентів виступити центрами формування альтернативи цьому транснаціональному ринку цінних паперів нині є менш успішними. Так, за результатами 2010 року капіталізація американо-європейського ринку акцій Nasdaq OMX склала менш, ніж 37%, а London SE Group – лише близько 27% цього ж параметру для Нью-Йоркської фондової біржі [4]. Щоправда NYSE Euronext ще належить відстояти свої позиції, позаяк консолідаційні процеси на міжнародному біржовому ринку все ще тривають. Свідченням цього є поява у структурі власників Лондонської фондової біржі Nasdaq та плани злиття британського фінансового центру з канадською TMX Group . Крім того, не варто залишати поза увагою той факт, що помітно зросла роль азійських фондових бірж (Гонконгської, Бомбейської, Шанхайської тощо), що обслуговують одні із найдинамічніших економік світу. Як варіант реакції NYSE Euronext на загострення конкурентної боротьби слід розглядати оприлюднену холдингом інформацію про ймовірне злиття із Deutsche Boerse [5, с. 34].

Слід зауважити, що досягнення синергетичного ефекту є не єдиним елементом стратегій провідних фондових бірж. Не менша увага ними приділяється створенню умов для залучення емітентів із країн з відносно слабкою інфраструктурою ринку цінних паперів. Йдеться, поміж іншим, про виділення у структурі традиційних організаторів торгівлі фінансовими акти­вами альтернативних майданчиків, таких як AIM (Лондонська фондова біржа), GEM (Гонконгська фондова біржа), Small Caps ( Nasdaq та Нью-Йоркська фондова біржа), Alternext ( Euronext ) чи Entry Standard ( Deutsche Boerse ), котрі забезпечують помітно м’якші умови доступу до інвестиційних ресурсів.

Така експансіоністська стратегія, як це не парадоксально, не знаходить адекватної реакції у середовищі українських фондових бірж. У 2010 році в Україні функціонували десять організаторів торгівлі цінними паперами, не демонструючи при цьому реальних прагнень до консолідації. Із них лише три – ПФТС, біржа “Перспектива” та Українська біржа, вирізнялися помітними обсягами торгівлі, контролюючи більш як 95% вартості біржових контрактів [6]. Лідерство в окремих сегментах вітчизняного ринку фінансових активів належало цим же біржам, тож твердити про бодай мінімальну ефективність стратегій решти учасників ринку не доводиться. З урахуванням ж того, що ПФТС та Українська біржа, поміж іншим, репрезентують інтереси своїх акціонерів – російських інвесторів (Московської міжбанківської валютної біржі (ММВБ) та Фондової біржі РТС відповідно), можна стверджувати, що їхня стратегія є віддзеркаленням більш масштабних планів розбудови потужного фінансового центру у Російській Федерації та носить підпорядкований характер.

У разі реалізації програми об’єднання ММВБ та РТС у єдину фондову біржу їхнє дочірнє підприємство в Україні, вочевидь, виконуватиме в основному функцію добору перспективних емітентів для подальшого виходу на російський ринок. Відтак, чи не єдиним варіантом збереження конкурентоспроможності решти вітчизняних бірж є якнайшвидша консолідація їхніх активів і торговельних систем та вибір на користь стратегії фокусування. Остання могла б передбачати концентрацію зусиль на задоволенні потреб тих груп споживачів біржових послуг, котрі залишатимуться нецікавими для транснаціональних організаторів торгівлі цінними паперами з огляду на невеликі обсяги залу­чуваних ними інвестиційних ресурсів чи високу ризикованість проектів.

Список використаних джерел:

1. Report on financial structures. – Frankfurt am Main: European Central Bank, 2002. – 367 p.

2. Strukturelle Veraenderungen am Aktienmarkt und Boersenkonsolidierung: Auswirkungen auf die Effizienz des Finanzsystems und die Geldpolitik // Monatsbericht der EZB. – 2007. – № 11 . – S. 67 – 82.

3. Аакер Д. Стратегическое рыночное управление / Д. Аакер. – СПб.: Питер, 2002. – 544 с .

4. Domestic Market Capitalization (Main&Parallel Markets). World Federation of Exchanges [Electronic resource]. – Access mode: http://www.world-exchanges.org/statistics/time-series/market-capitalization

5. Мироненко В. Разбитые мечты / В. Мироненко // Инвестгазета. – 2011. – №7. – С. 32–ф35.

6. Сайт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ssmsc.gov.ua/activities/annual