WEB-ресурс научно-практических конференций

Кіняк Г.В.

Інститут підприємництва «Стратегія», м. Жовті Води, Україна

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВОДОПРОВІДНО - КАНАЛІЗАЦІЙНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

Фінансово-економічно криза суттєво вплинула на стан і перспективи розвитку економіки України. Нестача коштів на всіх рівнях загострила структурні диспропорції. Проблеми галузей реального сектору відійшли на другий план у порівнянні з державною підтримкою фінансових установ. Житлово-комунальне господарство (ЖКГ) країни як «хронічний хворий» залишилося без належної уваги загальнодержавної влади, а місцеві органи самоврядування за повною програмою отримали прояви недофінансування, старіння основних фондів, недосконалості системи управління ЖКГ. Але саме криза може стати початком оновлення управлінської складової, перегляду підходів до реформування.

Водопровідно-каналізаційне господарство (далі по тексту – ВКГ) є однією з найважливіших галузей, яка забезпечує нормальне функціонування усього господарсько-промислового комплексу, водопостачання населення України та очищення стічних вод, що утворюються в процесі його життєдіяльності.

Централізованими системами водопостачання забезпечені всі міста України і 89% селищ міського типу. Системи централізованого водовідведення мають 94% міст і 46% селищ.

Потужності комунальних та відомчих водопроводів складають понад 14,3 млн. м ³ на добу, що забезпечує середньодобове водоспоживання на 1 міського мешканця в обсязі 326 літрів. Близько 30% загального водоспоживання задовольняється за рахунок підземних джерел.

Експлуатується понад 67,4 тис. км водопровідних мереж і водоводів, 25,7 тис. км каналізаційних мереж і колекторів. З них майже 20% з амортизовано, в аварійному стані знаходиться 4,5 тис. км водопровідних і 1,45 тис. км каналізаційних мереж. Найгірший технічний стан основних фондів підприємств ВКГ як у Донецькій, Луганській областях та місті Севастополі.

Головною проблемою оновлення водопровідної мережі залишається невизначеність джерел фінансування необхідних витрат. Оскільки основним джерелом фінансування інвестицій є власні кошти, важливим є забезпечення стабільного фінансового стану підприємств ВКГ, які на сьогодні є збитковими.

Пошук коштів на модернізацію обладнання є надзвичайно важливим завданням при підвищенні інноваційного потенціалу комунальних підприємств. Виконання цього завдання можливе за рахунок здійснення фінансових заходів, що забезпечують беззбиткове функціонування підприємств комунального господарства, а також завдяки забезпеченню додаткових надходжень коштів у вигляді позик (в тому числі і від МФО), грантів, фінансової допомоги з боку загальнодержавних та місцевих органів влади, інвестицій приватних осіб, тощо. Господарство функціонує збитково і з кожним роком фінансова ситуація галузі погіршується. Так за 9 місяців 2010 р. підприємства сфери отримали збитки у сумі 1,3 млрд. гривень, що на 22,2% більше порівняно з відповідним періодом 2009 року. А дебіторська заборгованість збільшилась на 1 млрд. грн., кредиторська – на 3,4 млрд. грн.

В комунальній галузі також існує недосконала система тарифоутворення , яка призвела, насамперед, як до великої асиметрії між тарифами різних регіонів, так і до невідшкодування населенням собівартості послуг, а підприємствами – перевищення тарифу над собівартістю в 2-3 рази (табл. 1). Варто зазначити, що прийняття Закону України „Про житлово-комунальні послуги”, зокрема набуття чинності статті 31, згідно якої у разі затвердження тарифів на житлово-комунальні послуги нижчими від розміру економічно-обґрунтованих витрат на їх виробництво, різниця повинна відшкодовуватися виробникам з відповідного місцевого бюджету, та Порядок формування тарифів на послуги централізованого водопостачання та водовідведення заклали основу для фінансово сталого розвитку сфери [1]. Багато положень цих документів вигідно відрізняє Україну від інших країн СНД, наприклад Росії, де такі положення збираються законодавчо закріпити на національному рівні. Головною проблемою у цій сфері залишається несвоєчасний перегляд тарифів на комунальні послуги для населення та затвердження їх місцевими органами влади на рівні нижчому, ніж витрати на їх надання.

Таблиця 1. Асиметрія тарифів на послуги водопостачання та водовідведення в України

Щодо Дніпропетровської області, то у загальній структурі річного обсягу виробництва питної води 36% становить вода, вироблена державними підприємствами, переданими в оперативне управління облдержадміністрації, а саме:

ДПП „ Кривбаспромводопостачання ” забезпечує питною водою споживачів міста Кривий Ріг та Криворізького, Апостолівського , Широківського , П’ятихатського , Нікопольського, Софіївського районів.

  ДМП ВКГ „Дніпро – Західний Донбас” забезпечує питною водою споживачів міст: Павлограда, Синельникового, Першотравенська , Тернівки та Синельниківського району.

Крім того, понад 1,5 млн мешканців (44%) міст: Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Новомосковська та Верхньодніпровського, Дніпропетровського, Криничанського районів отримують питну воду, вироблену комунальним підприємством спільної власності територіальних громад області „ Аульський водовід”.

В таблиці 2 представлені тарифи на послуги водопостачання та водовідведення для населення та комерційних споживачів а також рівень відшкодування затвердженими тарифами фактичної собівартості на прикладі міста Дніпропетровська.

Таблиця 2. Тарифи на послуги водопостачання та водовідведення

Незважаючи на те, що в переважній більшості міст Дніпропетровської області протягом минулих років тарифи на житлово-комунальні послуги переглядалися щодо економічно обґрунтованих витрат підприємств, фактичний рівень рентабельності за результатами фінансово-господарської діяльності майже по всіх підприємствах є від’ємним [3] .

Фактичний рівень відшкодування тарифів за результатами фінансово-господарської діяльності не покриває витрати на виробництво послуг практично всіх підприємств, що надають послуги водопостачання та водовідведення.

Найнижчій рівень відшкодування тарифів по підприємствах водопостачання міст: Дніпропетровська (87%), Нікополя (86%), Першотравенська (68,1%), Тернівки (81,7%) та районів: Межівського (87,0%), П’ятихатського (68,2%), Верхньодніпровського (74,9%).

Інформація про структуру фактичної собівартості та тарифи на послуги водопостачання, а також рівень відшкодування затвердженими тарифами собівартості послуг дають можливість зробити наступні висновки :

– має місце значна диференціація тарифів для всіх груп споживачів по регіонах залежно від місцевих умов, яка не завжди є економічно обґрунтованою;

– застосовується перехресне субсидування населення за рахунок встановлення завищених тарифів у 2-4 рази для підприємств та організацій;

– у тарифах практично не враховується якість послуг водопостачання, що надаються, і відсутні самі критерії якості цих послуг;

– тарифи на послуги водопостачання є єдиними у рамках кожної групи споживачів (у межах кожної адміністративно-територіальної одиниці) і різняться в кінцевій сумі оплати тільки наявністю або відсутністю лічильників;

– у більшості випадків при встановленні тарифів не враховується можливість подальшого розвитку підприємств, у тарифи практично не закладаються витрати на капітальний ремонт і модернізацію основних засобів, а якщо й закладаються, то їх рівень не перевищує 2–2,5%.

Водопровідно-каналізаційне господарство є найбільш енергоємним споживачем електроенергії в галузі житлово-комунального господарства – майже 7,2 млрд. кВт. год , що становить близько 4% від загальної кількості споживання електроенергії в Україні. В той же час, внаслідок незадовільного технічного стану мереж та насосного обладнання, роботи насосних станцій в неоптимальному режимі, втрачається близько 25% електроенергії, що споживається. Питомі витрати енергоресурсів на 1 куб. м поданої води становлять у середньому 1,0 кВт/год , а в окремих областях значно перевищують цей показник (Харківська обл. – 1,32 кВт/год , Луганська обл. – 1,38 кВт/год ). Загалом факторами збільшення собівартості послуг водопостачання слід вважати зростання ціни на паливо, електроенергію, покупну воду та ін., про що свідчить рис. 1, на якому представлена типова структура собівартості на підприємствах України.

Рис. 1. Типова структура собівартості послуг водопостачання на комунальних підприємствах України

Планова собівартість визначається як сума витрат за кожною статтею собівартості. Конкретний склад статей собівартості послуг водопостачання та водовідведення визначено в “Методичних рекомендаціях з планування, обліку і калькулювання собівартості робіт (послуг) на підприємствах і в організаціях житлово-комунального господарства”.

Поряд зі зростанням вартості послуг, підвищення тарифів зумовлено недосконалістю самого способу ціноутворення на продукцію монополістів та недоліками в його регулюванні.

Проблема погіршується через значні непродуктивні втрати води в мережах, середня величина яких становить 38,5%, а в окремих регіонах перевищує 50%. Окрім загальновизнаних прямих втрат, є ще опосередковані втрати, такі як збиток, перевитрата, недоотримана вигода, затримка у часі платіжних коштів, невикористаний потенціал, тобто втрати ресурсів, потенціалу, темпів розвитку, рівня фінансової стійкості тощо. Усі ці фактори є причиною зростання собівартості 1 м ³ реалізованої питної води і рівні середнього тарифу відповідно.

Отже, існуючі тарифи на послуги не відшкодовують повної собівартості послуг централізованого водопостачання та водовідведення і, як наслідок, не дозволяють забезпечити ефективність господарювання підприємств водопровідно-каналізаційного господарства в ринкових умовах.

Список використаних джерел:

1. Закон України “Про житлово-комунальні послуги” №1875-IV від 24.06.2004.
2. Закон України “Про питну воду та питне водопостачання” від 10.01.2002 №2918-III.
3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження формування тарифів на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення» від 12.04.2006 №959.
4. Шумило О.Ю. Шляхи вдосконалення аналізу та оцінки операційних, фінансових та інших витрат на підприємстві / О.Ю. Шумило // Економіка, фінанси, право. – 2009. – №3. – С. 25-28.
5. Коваленко О.В. Класифікація витрат ресурсів як основа оцінювання собівартості продукції / О.В. Коваленко // Економіка АПК. – 2008. – №4. – С. 90-95.