WEB-ресурс научно-практических конференций

Прима В.В.

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, м. Київ, Україна

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОСТІ ЛЕКСИКИ В МОВІ

Оскільки головним у слові, тим, що визначає його суть і місце у загальній системі мови, є значення, то всі його елементи повинні передавати певне значення, тобто слово – це, насамперед, семантичний центр. В основі системності лексики лежать внутрішні, се­мантичні зв’язки слів, а сама лексична система мови як з погляду її складових частин, так і з погляду зв’язків, що існу­ють між ними, є семантичною і виступає об’єктом дослідження лек­сикології та семасіології як система взаємозв’язаних, переплете­них класів слів різних за обсягом та показниками. Цим зумовлюється особливий характер лексичної системи, її своє­рідність і складність. Значення у мові утворюють внутрішні зв’язані ряди, основою яких є спільний елемент чи ознака і співвіднесеність цих рядів. Ці ряди за тим же принципом виступають членами рядів вищого рівня. Всі вони не тільки співвідносяться, але й взаємозв’язані і взаємозумовлені.

Значний обсяг і різноманітність словникового складу, його відкритість, динамізм, складність внутрішньої організації, зу­мовлена особливостями компонентів, давали певні підстави для сумнівів у правомірності системного тлумачення лексики і на­віть повного його заперечення.

«Якщо словниковий склад мови є системою, то які означальні елементи цієї системи, як вони у взаємозв'яз­ку і взаємодії зумовлюють розвиток цієї системи – певного єди­ного цілого на лексичному рівні мови? Це питання потребує тео­ретичного вирішення... Навряд чи можливо зараз уявити лек­сичний склад мови як систему у всій складності різноманітних зв’язків» [1, с. 46-47]. Скептицизм у тлумаченні питання про можливість представлення всієї лексики як єдиної системи пояс­нюється численністю лексичних угрупувань, їх складним переплетінням між собою, «розмитістю» внутрішніх меж. А будь-яка сис­тема, як відомо, існує за наявності між складовими частинами певних відношень, що зв’язують ці частини в єдине ціле.

Аргументом, що заперечує системність лексики, висуваються такі факти, як довільність виділення тих чи інших тематичних груп, полів, об’єднань слів, нечіткість їх складу і меж, роз­ходження у характеристиці однієї і тієї ж групи слів різними дослідниками. Фактично всі ці особливості опису лексики зумовлені будовою самої лексичної системи та її складових ком­понентів (підсистем). Однак, по-перше, більшість лексичних під­систем має відкритий характер: одні елементи виходять із неї, інші – поповнюють її. Цей процес відбувається постійно, і тому межі підсистем дифузні, нестійкі. По-друге, крім основних, ядерних лексем підсистеми в ній завжди є значна периферія, на якій перебувають лексеми з інших лексико-семантичних груп (вони тільки за окремими семами входять до складу вихідної групи). Це створює нестійкість кожної підсистеми, але саме ця нестійкість є основою для зв’язку підсистем (лексико-семантичних груп) у єдину систему в цілому.

Переважна більшість вчених все ж таки визнає систем­ний характер лексичного складу мови, вказуючи на необхідність вивчення лексики в системних зв’язках та відношеннях, незважаю­чи на всі складності, зумовлені специфікою об’єкта дослідження. “Значення слова визначається перш за все його відношенням до інших слів, тобто його місцем в лексичній системі”, хоч “лек­сичні системи набагато складніші і ширші, ніж системи морфоло­гічні, так що лінгвістам навряд чи вдасться коли-небудь пред­ставити їх з такою ж ясністю і точністю” [2, с. 83].

На сучасному етапі ідею системності лексики можна вважати загальноприйнятого, вона знайшла своє втілення у працях східнослов’янських лексикологів (О. Ахманова, В. Виноградов, В. Гак, В. Горпинич, А. Д’яков, Я. Закревська, Т. Кияк, М. Кочерган, Л. Лисиченко, Л. Москаленко, В. Русанівський, Л. Симоненко, О. Тараненко, Г. Уфімцева, Ф. Філін, Л. Щерба та ін.).

Специфіка лексики як системи виявляється в її відкритості, і це ніяк не порушує сам принцип системності, тому що кожне слово, входячи до лексичної системи мови, набуває всіх системних ознак, а якщо мова визнається системою, то послідовно із цього випливає визнання лексики як системи, бо неможливо уяви­ти собі систему, одні елементи якої були б системними, а інші – несистемними. Головним аргументом підтвердження цієї думки можна вважати той факт, що у сфері лексики чітко визначаються всі ті види відношень і зв’язків, які є основними для мовної системи в цілому, а саме: 1) відношення “засоби-функції” (оди­ниці нижчого рівня виступають засобом оформлення одиниць вищо­го рівня, а в одиницях вищого рівня будь-яка одиниця реалізує свої функції, виступаючи як складова частина); 2) відношення маніфестації (зв’язують форму слова – лексему з його значенням – семемою); 3) парадигматичні відношення, в основі яких лежить формальна чи семантична схожість слів і які виявляються у наяв­ності у межах словникового складу різноманітних груп слів; 4) синтагматичні відношення, які проявляються у закономірності сполучуваності слів у лінійному ряду; 5) відношення репрезен­тації (варіантності), якими віртуальні, системні слова пов'я­зуються з їх актуальними реалізаціями у складі речень. Аналізові цих зв’язків та відношень присвя­чені численні праці лінгвістів, в результаті чого на сучасному етапі сформувались основні поняття і терміни, які розкривають науковий погляд на лексику як систему, визначились принципи, склались різні методики дослідження елементів цієї системи. Подальше вивчення лексики як системи потребує не тільки охоплення всіх частин (сфер) словника, а й поглиблення дослід­жень, що пов’язано, зокрема, з виявленням для окремих елементів системи вищезгаданих зв’язків та відношень [4, с. 32-35].

Одним з найактуальніших завдань сучасної лексикології є вивчення системних відношень в лексиці. Системність лексики виявляється насамперед в існуванні лексико-семантичних груп , характерною ознакою яких, крім належності до однієї частини мови, є наявність спільних семантичних і, як наслідок, граматичних ознак.

Сучасний етап розвитку лексикології характерний, з одного боку, плідним розвитком загальної теорії семантичного аналізу лексики, а з іншого – продовженням роботи з опису конкретних лексико-семантичних груп слів.

На сьогодні в українській мові залишається багато таких груп лексики, які ще недостатньо досліджені. Між тим, максимально повний опис лексико-семантичних груп слів має велике значення не тільки для семасіології, але й для теорії та практики лексикографії, лінгводидактики та деяких інших суто практичних потреб.

Лексико-семантична група – це сукупність номенклатурних одиниць, об’єднаних певною внутрішньою організацією. При вивченні лексико-семантичної групи уточнюється склад цієї групи, здійснюється внутрішнє її членування, подається семантична характеристика компонентів, визначаються взаємовідношення між ними на підставі загальних семантичних та диференційних ознак, виявляється найдавніша фіксація, розглядаються семантичні зміни, які відбуваються у складі одиниць лексико-семантичної групи.

У межах лексико-семантичних груп виділяються парадигматичні групи (підгрупи, класи), які виступають найбільш важливим і суттєвим показником системності лексичного рівня, тому що слова об’єднуються в них на основі схожості або відмінності семантичних ознак.

Список використаних джерел:

1. Виноградов В.В. Русский язык: г рамматическое учение о слове / В.В. Виноградов . – М. , Л. , 1974. – С. 12-13.

2. Виноградов В.В. Тези Празького лін­гвістичного гуртка / В.В. Виноградов . – 1960. – 83 с.

3. Данилевська О.М. Мовна політика в Україні 1917-1920 рр. і тогочасні підручники з української мови / О.М. Данилевська // Дивослово. – 2004. – № 6. – С. 44-47.

4. Д’яков А.С. Основи термінотворення (семантичний та соціолінгвістичний аспекти) / А.С. Д’яков, Т.Р. Кияк, З.Б. Куделько. – К.: АСМ Academia , 2000. – 345с.

5. Головін В.Н. Основы культуры речи / В.Н. Головін. – М.: Наука, 1980. – 235с.