WEB-ресурс научно-практических конференций

Добрунов С.С.

Академія муніципального управління, м. Київ, Україна

РЕГІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ ПРОМИСЛОВО-ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Розвиток промисловості органічно пов'язаний з територіальною трансформацією продуктивних сил. Тому виважена промислово-інноваційна політика регіонів є однією з важливих передумов забезпечення економічної стабільності України. Можна сказати, що успіх соціально-економічного розвитку регіонів країни залежить від наявності та ефективної реалізації продуманої промислової політики. Регіональна промислова політика базується на основі таких принципів:

1)     вона є складовою державної промислової політики і ґрунтується на її правовій основі;

2)     формування й реалізація її здійснюється з урахуванням особливостей регіону;

3)     розробка і реалізація цієї політики здійснюється адміністрацією за сприяння органів місцевого самоврядування, асоціацій, об’єднань промисловців і підприємців.

Україні, в якій регіональна промислова політика перебуває на стадії становлення, необхідно враховувати багатий досвід країн Європейського Союзу у її реалізації. Так, основні напрями регіональної політики європейського співтовариства, куди входили і напрями промислової політики на регіональному рівні, були викладені у лютому 1987р. в доповіді Європейської комісії [3]. Регіони визначались як відсталі, депресивні та прикордонні. Відсталими прийнято вважати регіони, які мають традиційно низький рівень життя порівняно з основною масою регіонів країни [1]. Як правило, для таких регіонів властивий тривалий застій, низька ефективність господарської діяльності, недиверсифікована галузева структура промисловості, недостатньо розвинута соціальна сфера. Депресивні регіони принципово відрізняються від відсталих тим, що при недостатніх нинішніх соціально-економічних показниках у минулому ці регіони належали до розвинутих регіонів країни. Як правило, вони мають досить високий рівень виробничо-технічного потенціалу, значну частину промислового виробництва у структурі господарства, кваліфіковані кадри [2, с. 31]. Але з різних причин (через зниження попиту на основну продукцію чи зниження її конкурентоспроможності, вичерпаність корисних копалин) такі регіони втратили своє колишнє економічне значення. При цьому тривалість і глибина регіональної депресії визначається складом тих галузей виробництва, криза в яких стала основною причиною поширення депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони можна поділити на старопромислові, аграрно-промислові та видобувні. Як правило, причиною утворення депресивних регіонів є трансформація економіки країни в рамках перехідного етапу. Старопромислові регіони потерпають, зазвичай, від розірвання економічних зв‘язків, скорочення державного замовлення на продукцію оборонного призначення, дисбалансу цін. Як правило, старопромислові регіони характеризуються комплексом спільних ознак у різних державах. Видобувні депресивні регіони виникають, як правило, у локальних гірничопромислових та лісопромислових зонах, що розташовані у малозаселених територіях держави. Домінуючою проблемою вказаної групи депресивних регіонів є відсутність можливості для створення альтернативних виробництв, необхідність підтримувати функціонування інфраструктури, організація переселення надлишкового населення.

Поняття «прикордонний регіон» передбачає, що його територія відчуває суттєвий вплив державного кордону. В нових прикордонних регіонах виникає необхідність зміни конфігурації транспортних та інженерних комунікацій, переорієнтації економіки, зміни режиму природокористування тощо. Розвиток зовнішньоекономічних зв‘язків прикордонних регіонів повинен компенсувати їх віддаленість від економічних центрів держави, але, з іншого боку, це не повинно створювати проблеми для внутрідержавних міжрегіональних економічних зв‘язків [1].

Згідно з такою класифікацією, в сучасній регіональній політиці країн Європейського Союзу виділяють основні напрями реалізації промислової політики, в кожному напрямі розроблені міжнародні програми, які стосуються кола спільних для певної категорії регіонів проблем. А вже в них визначені так звані «полюси зростання» та «полюси розвитку», що формуються на основі динамічних галузей виробництва (машинобудівної, хімічної, електротехнічної промисловості та ін.). Господарські одиниці, що функціонують у таких галузях, справляють динамічний вплив на навколишнє економічне середовище, тобто підвищують попит на продукцію пасивних галузей (легкої промисловості, сільського господарства тощо) та спричиняють формування полюсів розвитку на даній території. Подібні «полюси» на різних територіях тяжіють один до одного, а відтак між ними поступово встановлюються економічні зв’язки, тобто виникають зони розвитку. В свою чергу зони розвитку об’єднуються завдяки комунікаціям і створюють складну систему взаємовигідних господарських структур, які можуть виходити за межі країни. Як бачимо, сучасна регіональна промислова політика країн ЄС прямо інтегрує з інноваційною та науково-технологічною політикою, започатковується на спільних принципах економічного зростання на інноваційній основі.

В Україні регіональна промислова політика в основному зводиться до пом’якшення диспропорцій в регіональному розвитку. Тобто є прагнення (в основному на законодавчому рівні розробити та втілити в життя комплекс заходів щодо ліквідації нерівномірностей територіального розвитку, особливо в депресивних та відсталих регіонах. І лише на концептуальному рівні проголошується, що регіональна промислова політика повинна бути адаптована до умов постіндустріального суспільства

Список використаних джерел:

1. Керецман В. Формування регіональної політики та регіонального управління в Україні   [ Електронний ресурс ] / В. Керецман . – Режим доступу: http: // www.uzhgorod.iatp.org.ua

2. Олешко А.А. Державна регуляторна політика промислового інноваційного розвитку регіону / А.А. Олешко // Проблеми науки. – 2004. – №8. – С. 29-35

3. Регіональна політика Європейського Союзу: історія і сучасність [ Електронний ресурс ] . – Режим доступу: http :// www.old.europexxi.kiev.ua