WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н . Лисов І.В.

Академія муніципального управління, м. Київ, Україна

НАПРЯМИ ПОЛІПШЕННЯ СТАНОВИЩА У СФЕРІ ЖИТЛОВОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

В умовах, що склалися в сучасній Україні, державна політика в сфері житлового будівництва повинна бути спрямована, по-перше, на стимулювання зниження собівартості будівництва житла. Даний напрямок може бути реалізовано за рахунок регулювання розвитку регіонального будівельного ринку (удосконалювання нормативно-правової бази житлового будівництва в частині зниження адміністративних бар'єрів, удосконалювання земельної політики великих міст, стимулювання інновацій і інвестиційно-будівельної діяльності, розвиток супутніх житловому будівництву галузей промисловості, реформування ЖКГ). При цьому зниження собівартості будівництва житла є необхідною, але не достатньою умовою підвищення його доступності, оскільки, як відзначалося вище, на формування попиту на ринку житла істотний вплив справляють трансформаційні процеси, підвищення вимог населення як до якості самого житла, так і до розвиненості інфраструктури житлового фонду, а також глобальний його дефіцит, який є головною характеристикою пропозиції на сучасному ринку житла.

У цілому наявність певного дефіциту не є винятково українською особливістю, і рівною мірою є характерною для ринків нерухомості у всіх країнах, що переживають період економічного росту.

Політика стимулювання пропозиції , реалізована за допомогою будівництва державного житла, може здійснюватися у формах: капітальних субсидій: державне житло може будуватися за рахунок випуску цінних паперів, звільнених від оподатковування, після їхньої оплати державою житло стає власністю муніципалітету; субсидій по експлуатації житла для покриття різниці між квартплатою й фізичними витратами експлуатації житла; субсидій на ремонт і відновлення старих будинків .

З метою усунення зазначених вище проблем виокремлюють низку можливих перспективних напрямків удосконалення житлової політики держави з метою поліпшення становища у цій сфері [1].

1.   Необхідно на державному рівні затвердити адекватні сучасним реаліям мінімальні соціальні житлові стандарти, у відповідності з якими б визначався рівень державної участі в програмах фінансування соціального житла. До числа державних житлових стандартів слід віднести: стандарти визнання громадян такими, що потребують покращення житлових умов (на основі критеріїв забезпеченості житлом і рівня доходів); норми надання житлових приміщень за договорами безплатного користування і соціального найму; нормативи споживання комунальних послуг.

2.   Плата за найм і утримання соціального житла повинна встановлюватися диференційовано в залежності від доходів населення з розрахунку соціальної норми надання житла. Частка сукупного доходу родини, що залишається після оплати наймання житла і комунальних послуг, повинна відповідати встановленому законом прожитковому мінімуму родини. Для родин, у яких в результаті повної оплати найму і комунальних послуг ця частка стає меншою за прожитковий мінімум, розмір оплати за найм і комунальні платежі має знижуватися, а частина витрат, що залишилася, – компенсуватися державою. В тих випадках, коли економічні умови створюють невигідним організацію відокремлених фондів соціального житла, можливо передбачити надання громадянам, які цього потребують, субсидій, що покривають частину оплати за найм приміщень у житловому фонді комерційного використання.

З огляду на обмежені можливості бюджетів усіх рівнів необхідно розробити максимально ефективні шляхи витрачання бюджетних коштів і механізми залучення позабюджетних ресурсів, включаючи механізм приватно-державного партнерства.

3.   Одним з варіантів реалізації державної політики в сфері активізації будівництва та продажу доступного та соціального житла можна вважати створення мережі операторів (житлових асоціацій), які б безпосередньо отримували бюджетні кошти, що виділяються в рамках житлової політики, а також мали змогу залучати кошти приватних інвесторів (в тому числі – фізичних осіб). Основне призначення житлових асоціацій – здійснення функцій замовника-інвестора соціального житла.

4.   Ефективним механізмом, що сприяє активізації будівництва соціального житла, є податкове регулювання. Про це свідчить досвід зарубіжних країн, зокрема досвід США, де механізм надання податкових пільг одержав значне поширення. Податкові звільнення можуть надаватися з державного бюджету забудовникам ( девелоперам ), які беруть участь у програмах будівництва соціального житла. У свою чергу, забудовники повинні мати право продати такі податкові звільнення банкам, які здійснюють фінансування будівництва. Такий механізм дозволить державі стимулювати будівництво соціального доступного житла без істотних грошових вкладень з бюджету, а також перекласти на банки контроль виконання соціальних зобов'язань забудовниками.

5.   Суттєву роль у вирішенні житлового питання може відіграти політика стимулювання будівництва житла підприємствами і надання цього житла їх співробітникам на умовах соціального наймання. Зацікавленість у будівництві і утриманні такого житла з боку власників диктується необхідністю залучення на підприємства трудових ресурсів, чиї результати діяльності виступають основним джерелом прибутку виробництва. З боку держави така діяльність може стимулюватися шляхом надання податкових преференцій для соціально відповідального бізнесу. Розв’язання проблеми підвищення доступності житла потребує поліпшення відповідного фінансового забезпечення. Для цього нагальним є формування організаційно-фінансової схеми, яка дозволить скоординувати за термінами і обсягами кредитно-фінансові та інвестиційно-будівельні цикли, визначає необхідність розвитку системи іпотечного житлового кредитування.

Список використаних джерел:

1. Поворозник В. Можливі напрями удосконалення житлової політики в Україні: аналітична записка [ Електронний ресурс ] / В.  Поворозник , Я.  Белінська . – Інститут стратегічних досліджень. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/May08/10.htm