WEB-ресурс научно-практических конференций

Подра О.П.

Хмельницький національний університет , Україна

ІНВЕСТИЦІЇ В ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА РОЗВИТКУ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

В умовах становлення та розвитку інформаційної економіки все більшого значення набуває людський капітал, що забезпечує конкурентні переваги у вигляді ноу-хау, інновацій, специфічних знань та компетенцій при відносно рівних обсягах основних фондів. Рівень освіти та професійної підготовки людського капіталу за умови ефективного впливу на речовий капітал виступає чинником підвищення продуктивності, конкурентоспроможності та сталого розвитку підприємств, а тому вимагає розробки новітньої концепції професійної підготовки кадрів на основі здійснення довгострокових інвестицій.

Дослідженню людського капіталу присвячено багато праць зарубіжних вчених, зокрема Т. Шульца, Г.  Беккера Дж.  Кендрика , Дж.  Мінсера . Інвестиційний аспект людського капіталу є актуальною темою досліджень вітчизняних вчених: О.  Грішнової , Л.  Семів , С.  Вовканича , В. Куценко, У. Садової, М.  Ніколайчука , В. Гейця та інших.

Необхідність сталого інноваційного розвитку та забезпечення конкурентоспроможності вимагає наявності висококваліфікованих кадрів та безперервної системи підвищення кваліфікації. Освіта як вирішальний чинник соціально-економічного розвитку, забезпечує формування трудового потенціалу, реалізація якого супроводжується капіталізацією знань і, як наслідок, отриманням економічних вигід. Водночас, трудовий потенціал як елемент людського капіталу втілюється в праці кваліфікованих робітників, частка яких залежить від технологій, що застосовуються на підприємстві. Чим більша частка технологій, тим вищі вимоги до трудового потенціалу, а отже, вдосконалення технологій чи перехід на нові технології вимагає інвестицій у підвищення кваліфікації і перекваліфікацію робітників, модернізацію системи професійної підготовки та використання досвіду країн Західної Європи і США у становленні системи безперервного навчання (life- long learning ). Для прикладу, витрати на професійне навчання кадрів у США становлять 100 млрд. дол., а такі корпорації як «Форд» та «Крайслер» з середини 90-х років минулого століття на професійно-технічну підготовку кадрів витрачали відповідно 25 % і 35 % своїх капіталовкладень [1]. Такі дії спровоковані інноваційними змінами в економіці, які висувають підвищені вимоги до працівників, а отже і до підприємств – основних споживачів людського капіталу. Саме тому суб’єкти господарювання повинні впроваджувати інструменти фінансування розвитку людського капіталу для збільшення його специфічної складової, що використовується у виробництві товарів чи послуг на основі здійснення інвестицій у підготовку та перепідготовку кадрів, підвищення кваліфікації, впровадження ефективної системи безперервного професійного навчання тощо.

На сьогодні вітчизняна система професійного навчання кадрів на виробництві залишається в недорозвинутому стані і потребує розбудови. Статистичні дані свідчать про скорочення підготовки кваліфікованих робітничих кадрів для будівництва, промисловості, сільського господарства та сфери послуг з 2007 р. по 2009 р., що пов’язано із негативним впливом світової фінансово-економічної кризи, яка позначилася на ринку праці скороченням рівня зайнятості населення у зазначених галузях.

Водночас, на підприємствах існує нестача робітників традиційних професій та висококваліфікованих кадрів. Особливістю діяльності значної кількості українських підприємств є відсутність чіткої стратегії розвитку людського капіталу, а відповідно і стратегії інвестування коштів на ці цілі. У 2009 р. кількість осіб, які підвищили кваліфікацію у порівняні із 2008 р. скоротилась на 132,3 тис. осіб і становила 890,4 тис., кількість навчених новим професіям зменшилась на 80,8 тис. осіб і становила у 2009 р. 209,3 тис. осіб, загалом це лише 10,2% від облікової кількості штатних працівників, що на 1,4% нижче показника попереднього року. Із усієї кількості працівників, які проходили навчання протягом 2009 р., професійну підготовку та перепідготовку отримали 209,3 тис. осіб, або лише 1,9% облікової кількості штатних працівників, та 132 особи пройшли навчання за кордоном [2, с. 91].

Таким чином, в умовах фінансово-економічної та соціальної нестабільності, відсутності інтенсивного розвитку високотехнологічних галузей економіки та низького рівня впровадження сучасних технологій, людський капітал є недостатньо привабливим об’єктом інвестування для суб’єктів господарювання, які в умовах кризових явищ орієнтовані на вирішення поточних проблем.

Оскільки підприємствам притаманний прагматичний підхід до здійснення інвестицій у людський капітал, тобто їх тривалість визначається віддачею, а держава зацікавлена в отриманні інтегрованого соціального ефекту, тому на нашу думку, необхідно скористатися досвідом розвинутих країн і стимулювати підприємства до здійснення інвестицій у розвиток людського капіталу економічними методами, зокрема, шляхом надання пільгових умов оподаткування; пільгових кредитів для проведення професійного навчання; державних субсидій роботодавцям, які створюють додаткові навчальні місця для виробничого навчання і навчання на робочому місці; створення в рамках колективних договорів навчальних фондів, активи яких формуються за рахунок податку на фонд заробітної плати, або за рахунок державних дотацій; надання державних дотації на навчання на робочому місці, тощо.

Таким чином, в умовах інноваційних змін виникає необхідність посилення ролі суб’єктів господарювання у здійсненні інвестицій в безперервну професійну підготовку, підвищення кваліфікації та проведення перепідготовки людського капіталу, що сприятиме примноженню та розвитку його специфічної складової та забезпечить отримання економічних ефектів через підвищення продуктивності праці, конкурентоспроможності продукції, реалізації довгострокової стратегії підприємства та зростання його ринкової вартості.

Список використаних джерел :

1. Мазин А. Внутрифирменный человеческий капитал : факторы его наращивания / А.  Мазин , Т.  Раева // Человек и труд. – 2006. – № 11. – С . 15-18.

2. Праця України у 2009 р.: стат. збір. / за ред. О.Г.  Осауленка . – К.: Державний комітет статистики України, 2010. – 341 с.