WEB-ресурс научно-практических конференций

Антохі Л.І.

Волинський національний університет імені Лесі Українки, м.Луцьк, Україна

ОБРЯД «ПАПАРУДА» В БАСАРАБІЇ: СЕМАНТИКО - ГЕНЕТИЧНИЙ ДИСКУРС

Обряд „папаруда”, який побутує під цією назвою в молдаван та румун, належить до розряду магічних. Основна його функція – спровокувати випадання дощу. Профанне ставлення людей до використання сил природи в своїх практичних цілях, яке в ньому спостерігається, свідчить про доволі давні корені такої магії. Судячи з артефактів палеографічного мистецтва, метеорологічна магія, існує принаймні з часів енеоліту. Вже відтоді в різних частинах при середземноморського басейну існували т.зв. плювіальні обряди, які застосовувалися з метою покращення умов для майбутнього урожаю.

Особливо гостро необхідність аграрного магічного втручання поставала літніми спекотними днями, коли надмірна кількість тепла шкодила вирощуваним культурам. Посуха переслідувала переважно степову зону, якій в умовах арідного клімату часто бракувало вологості, тому такі процеси вкрай негативно відображалися на врожайність   - гинуло збіжжя, переставали рости овочі, фрукти, бракувало корму для домашніх тварин, а це неминуче призводило до голоду та мору. Не рідкісними були такі процеси й на території Басарабії із аналогічними кліматичними умовами. Для запобіганння цього явища тут практикувався спеціальний магічний обряд під назвою « Папаруда », який проводився оказіонально на початку весни або літом під час засухи . Цей плювіальний обряд, як і більшість традиційних обрядодійств, несе в собі прагматичну функцію - за допомогою символічних дій досягти бажаного, у даному випадку – дощу.

Сьогодні на території Басарабії "Папаруда", за наратологічними даними, вже майже не практикується її мешканцями, за винятком деяких сіл Ренійського райну. Згадки про неї існують лише в пасивній пам’яті старожилів цього регіону, проте в такому стані, що навіть вони часом можуть сплутати та віднести різні обрядодійства до одного і того ж. Тому то багато хто з респондентів не відрізняють постать Папаруди від Калуяна та Лазарчика, які різняться не лише за часовими параметрами проведення цих обрядів, а й в першу чергу семантично. Такі помилки сприяють контамінації різних обрядових персонажів, а особливо їхніх функцій. Це відчутно й на текстуальному рівні. До прикладу, в одному з текстів піднятись до небес повинна не Папаруда, як зазвичай, а Лазарчик (Лазарелул) або ж Калоян: " L?z?relule, /Sai ?n sus la nourel,/ ?i descui hambarele,/ Cu cheile,/ ?i s? ne adu?i ploile// Лазарчику,/ Стрибай до тучі, Та відчини комори,/ Ключами,/ Та щоб приніс дощі " [4] або " Сaloiene, Еne,/ Ia ceru-i tor?ile,/ ?i deschide por?ile,/ ?i porne?te ploile// Калояне! Яне,/ Візьми небо за скобу,/ Та відкрий ворота,/ Та розпочни дощі// " [ 3 ] . Молодь же успадкувала лише певні уривки ритуалу, до якого часом несвідомо звертається, не знаючи про його первісне магічне значення. Внаслідок утисків з боку християнської ідеології обряд почав деградувати і на початку ХХ ст. майже зник з ритуальної практики та переважно перейшов до дитячого фольклору.

Обряд викликання дощу загальновідомий широкому ареалу й у минулому був притаманний багатьом народам Східної Європи, Балканського півострова, Кавказу, Близького Сходу та Середньої Азії. В більшості з них таке обрядодійство відоме під загальнослов’янською назвою «Додола», а в етнографічній літературі обрядовість свят цього типу позначають терміном додольський. Таке масштабне територіальне розповсюдження обряду, на нашу думку, й становить основну причину неординарності думок дослідників в термінологічних та етимологічних питаннях, з приводу яких ними було висунуто різноманітні здогадки.

Ритуал   "Папаруда" в минулому був поширений майже на всій території проживання молдаван та румунів (Басарабії, Буковини, Молдови, Мунтенії, Добруджи). Неординарність поглядів його трактування пояснюється недостатнім вивченням обрядодійства, в чому й полягає актуальність нашої роботи. Окремі намагання студіювати названий обряд репрезентують розвідки Д. Олтяну, Л. Клейна, В. Сирбу, Р. Вулканеску, І. Дрегушанула, Т. Памфіле, В. Зеленчука, Ю. Поповича, І. Гімпою, А. Мойсея. Вважати дослідження з цього питання вичерпаним поки що зарано, чим і зумовлена поява нашої розвідки.

Все ж навіть скупі дані, які нам вдалося зібрати від молдавських та румунських інформаторів Басарабії, засвідчують про донедавна активну стадію побутування   « Папаруди » на цій території. Тому-то аналіз елементів названого колективного обряду, що несе певне смислове навантаження, дозволить краще зрозуміти не тільки мотивацію та генезу обрядодійства, його реконструкцію в еволюційному процесі, а й систематизувати основні світоглядні орієнтації басарабських молдован та румунів, у чому й полягають мета та завдання нашої роботи.

На території Басарабії називали головну героїню дійства, як і сам обряд - « Папаруда » або « Пеперуда ». Такі та подібні їм назви відомі всім румуномовним місцевостям а також болгарам. Однак у більшості народностей аналогічні номінації обрядових персонажів з тими ж функціями дещо відмінні: так в українській традиції це « додола », « тополя », « кущ » ; в сербо-хорватській – дудулейка, додоліце, доділаш, пеперуда, парпалуда, додола; в болгарській дудула, дудуліца, дудоле (переважно в західних областях Болгарії) та пеперуда, пеперуга, додола ; в гагаузів Республіки Молдови – піпіруда ; у народів колишньої Югославії (Сербія, Воєводина, Македонія) – додоле, додоліце, додолке, дудуле, дудулеjка, гароїце, пеперуде, пеперуне, пеперуге ; у польській – дзідзіля; у росіян – « берізка »; у греків – папаруна, перперуна, пірпіруна, перперія, дудуле ; в албанців – пеперона, дордолеца тощо. Всі вони тотожні, за метою (викликання дощу), етапами проведення, складом учасників і характером дійства, календарною прив’язкою та спрямованістю текстового супроводу на викликання дощу.

В загальнорумунській календарній практиці, на відміну від басарабської обрядовості, існує більше діалектних назв плювіального обряду, які тісно переплітаються між собою у територіальному розповсюджені: папаруге, бебелуда, бабаруге, додолоає, додола, мемеруце, піпіруда.

Давнішою з-поміж такого широкого арсеналу найменувань для означення румунського плювіального обряду, на думку румунських вчених І. та М.Кучеу, виявляється назва «папалуга». Термін папаруда, за визначенням названих фольклористів, пізнішого походження і поступово в еволюційному процесі заступив місце папалуги в усьому просторі поширення обряду. Вони виводили вказаний номінант із латинського «papilio» та французького «papilion», які перекладаються як метелик. З цією думкою консолідувалися й інші дослідники: А.Олтяну, Г.Гаушану, Б.Рибаков, Л.Маркова. Аргументувалися такі гіпотези специфічним рухом головного персонажа, який під час ритуалу танцював з підскоками, наче пурхав до небес, прагнучи якимось чином дотягнутися до «хмар» . На основі таких дійових актів обряду дівчина-папаруда вважалася субституцією метелика, а отже, й пісні, які виконувалися учасниками процесії були не що інше, як звертання до метелика, який мав би відчинити «небесну браму» та «випустити дощі». До того ж мотив відмикання «небесних воріт» випливає й зі самих ритуальних пісень, які виконувалися під час обряду: Папалуге, луге,/ Піднімись на небеса/ Брами відчини/ Щоб розпочався дощ,/ Окропив збіжжя [19, c . 114] , або P?p?rudulei! P?p?rudulei!/ Sai ?n sus la nourel,/ ?i deschide ploile,/ ?i ud? cu g?leata… Папаруденько! Папаруденько!/ Стрибай до хмаринки,/ Відмикай дощі,/ Та поливай відром… [ 5 ] .

За народним уявленням метелик – комаха, пов’язана з потойбічним світом, вона символізує перевтілення душі. У південних слов’ян до нього звертаються із проханням наслати дощ під час засухи, вірячи, що він «літає біля Бога» [ 13 , c. 125- 126] . На цій основі науковці дуже часто обряд викликання дощу ідентифікували з культом предків (М. та С. Толстиє, С.Токарев). Аргументом на доказ такої гіпотези виступав факт обов’язкового дійового акту ритуалу, за яким перед обходом села процесія дівчат відвідували цвинтар та викидала зелень, їжу та вінки у річку, як символ жертвоприношення. Зв’язок обряду викликання дощу з агентом роду відома й на інших теренах. Так на Поліссі було прийнято з могили утопленика, виймати хрест і наливати туди воду, щоб вона дійшла до покійника, який нібито сприяв дощу або ж брали хрест з якої-небудь невідомої могили і ввечері відносили його до найближчої річки де його вбивали, щоб він стояв, поки вода сама його не знесе. Коли вбивають хрест, тричі кажуть: Хрест у воду, а дощ на поле! З невідомої могили хрест / А з невідомої гори дощ [ 15 , c. 89 ] .

Не менш переконливими з логічного погляду щодо папаруди постають етимологічні аргументи румунських фольклористів. Так, на думку Р.Вулканеску, перша частина складної назви «папа» може походити від гр. терміна «papos» (прадід, міфічний дід), що іноді визначений як божество покровитель, а друга «руде» слов’янського походження. Термін «руда» у болгар та румун трактується як родич, рід, а «rozdenie» – рідня. прадід. Виходячи з цього, фольклорист дійшов висновку, що складний термін папаруда є тавтологією, повторенням іншими термінами тої самої ідеї спорідненості [20] . Приклади паралельного двомовного маркування явища доволі поширені в календарній обрядовості. Тож такий шлях до утворення назви папаруда також цілком вірогідний.

Одначе в науці існує чимало думок і про інші генетичні та семантичні як щодо витоків цього звичаю, так і щодо походження його назви. Російська етнографічна школа (Б. Рибаков, В.Іванов, В.Топоров, Н. та С. Толстиє) виводить коріння обряду "Папаруда" із язичницького пантеону богів. Тому пов’язують його із іменем слов'янського божества неба і блискавки (Перуна). М.Еліаде, орієнтуючись на скіфську мітологію виводив походження цієї назви від імені скіфського Зевса Папайоса та фракійсько-фрігійського Зевса Папіоса, в означені «батька, божества неба» [18, c . 126] .

Таким чином, на номінаційно-етимологічному рівні одні вчені вбачають споріднення папаруди з метеликом, інші – з прадідом або ж з надприродним божеством, проте ні ті, ні ті не сумніваються в сакральності образу папаруди. Чи наявні міфологічні ознаки в дійових актах ритуалу та чим зумовлена ця міфологізація, спробуємо розібратися на основі типологічного принципу.

Ритуальні дії та послідовність обряду «Папаруди» майже нічим не відрізняються на усій території проживання молдаван та румунів: (Басарабії, Буковини, Молдови, Мунтенії, Добруджи). Перші згадки про цей обряд знаходимо в праці «Опис Молдови» відомого молдавського історика та фольклориста Д. Кантеміра. В його праці зазначено, що влітку, коли посівам загрожувала посуха, молдавські селяни надягали на дівчинку, якій ще не виповнилося десяти років, сорочку, сплетену з листя дерев та інших рослин. Її супроводжували дівчатка і хлопчики того ж віку. З піснями і танцями вони йшли по околицях, і, куди б вони не прийшли, старі жінки лили їм на голови холодну воду і співали пісню приблизно такого змісту: « Папалуга, вернися на небо, відкрий ворота, пришли дощ, щоб вродило жито, пшениця, просо» [ 17 , c. 126] . Такі дії мали імітативний характер, в основі яких лежав принцип – подібне породжує подібне.

Аналогічний обряд викликання дощу, тільки за участю додол, практикується сербами. Відбувається він таким чином: "Юні дівчата під час спеки, посухи, роздягались догола і обвішувались від плечей до колін гілками, травами, квітами; жінки цього села обливають додол з ніг до голови водою [ 12 , c. 1 80 ] . В українських та білоруських поліщуків молдавську "Папаруду" та сербську "Додолу" нагадує обряд водіння Куста. Проте, як зауважив український дослідник В.Давидюк, з цими обрядами український Куст має спільний лише спосіб рядження, що ж до обливання, то в українській традиції воно мало місце на Великдень або ж на Купала [1, c . 17] . Поліський троїцький обряд водіння Куста – також тотожний в основних своїх рисах (вибір дівчини на роль куста, обрядження її в листя, ходіння по селу від хати до хати зі співом кустових пісень, привітання господаря та отримання нагороди) із південнослов’янськими обрядами Додоли і Пеперуди. Однак всі вони різняться семантично. Зокрема обряди з Кустом, наскільки нам відомо, ніде прямо не пов’язані з мотивом викликання дощу. На це вказують лише деякі дії та образи названих обрядодійств. Основна ж семантика цих обрядодійств – вегетаційна, на що вказує й зелений трав'яний одяг антропоморфних персонажів. Чимало модифікацій цього обряду, в яких ряджені в свіжу зелень з викликанням дощу не мають нічого спільного. Саме тому Д. Зеленін вважав, що зв’язок рядження у свіжі зелені гілки з чарами викликання дощу пізніший і більше чи менше випадковий [ 7 , c. 58 ] .

Так воно чи ні, сперечатися не будемо. Найдавніші зображення додол, які датуються добою енеоліту, дійсно позбавлені цього атрибута, однак в пізніші часи на всій території від Болгарії до Польщі, незалежно від персонажа, відповідального за дощ, його маркування було немислиме без застосування «природного» вбрання, тобто – зелені. Такий одяг був обов’язковим і для Папаруди. За визначенням інформантів Басарабії квітчали Папаруд так: « брали товсту нитку з голкою та надягали туди листи щавлю, такий вид трави, що додається до борщу, з широким великим листям, він виростає високим. Так його   натягала на нитку та прив’язували ті нитки до талії дівчинки, вони так звисали вниз та по спині » [ 4 ] . В загальнорумунській традиційній звичаєвості трапляються й інші види трав, яких використовували для одягу головної героїні ритуальної процесії. На основі цього деякі науковці виводять термін "Папаруда" із назв головних елементів одягу "Папаруди", які на їх думку мають важливе сакральне значення при проведені обряду. Це такі болотяні рослини, як «піпіріг» (очерет), квіти маку, які греки називали «піпірунами».

Утилітарне значення відводилось зелені і в українській обрядовості. Так зокрема на Поліссі маленькій дівчинці давали мак, кидали мак в криницю та перемішували воду палицями ." Під час засухи з метою викликати дощ, дівчата набирали в рот маку і тричі сипали його в колодязь" [ 15 , c. 1 03 ] .

Не менш важливим чинником в обряді виступав вік та стан дівчинки, яка мала виконувати роль Папаруди. Дівчина мала бути незайманою. Ходили з Папарудою дівчата від десяти років і трохи більше [4] . Те саме практикувалося й з додолами. Так М. та С. Толстиє акцентували на тому, що не всяка дівчинка могла бути додолею, для цього вона мала відповідати сталим вимогам. Для того, щоб мета обряду (тобто викликання дощу)   була досяжною, вона повинна була відрізнятись благопристойною поведінкою і бути незайманою [15, c . 103] . На цій основі Л.Бердан вбачав в обряді «Папаруда» мотив ініціації молодих дівчат [16, c . 75-76] . Еротичне забарвлення обряду визначав уже сам одяг Папаруди.

На території Басарабії, як і в усіх інших молдавських та румунських поселеннях, проводили обрядодійство лише дівчата. Така надмірна увага жіночій статі не випадкова, адже загальновідомо, що семантика жіночих дій переважно пов'язана з вегетаційною ідеєю родючості . Звідси випливає основне функціональне призначення обряду – викликання доброго врожаю, добробуту та благополуччя. Вагомий аргумент на користь цього – тексти пісень, які виконували дівчата під час обходів села. Серед них найпродуктивнішим виявляється аграрний мотив: P?p?rud?, rud?/ Sai ?n sus la nourei/ ?i deschide por?ile/ ?i d? drumul ploilor/ Ca s? creasc? gr?nele/ Iar ploile/ S? umple v?ile/ S? ne ad?pe vitele// Пеперуда, руда/ Стрибай до хмар/ Та відчини брами/ Та впусти дощі/ Щоб виросли хліба/ А дощ, наповнить долини, щоб напоїти худобу [3] ; Leag? ceru-i tor?ile,/ ?i deschide por?ile,/ ?i porne?te ploile,/ Curg? ca ?uvoile,/ ?ntre toate b?ile,/ Umplese f?nt?nele,/ S? creasc? bine?ele,/ Ploile, verde?ile/ Ca s-adape vitele/ Fie multe vitele // Вызьми небо за скобу,/ Та відкрий ворота,/ Розпочни дощі,/ Щоб лилися потоками,/ Над всіма джерелами,/ Щоб наповнилися колодязі,/ Аби зійшлося   добро,/ Дощі, зелень/ Щоб напоїли худобу,/ Хай буде багато худоби [6] . Цитовані тексти характеризуються симбіозом хліборобсько-скотарським побутом.

Важливу роль відводили й представникам чоловічої статі. Коли довго не було дощу на території Басарабії способом його викликання вважалося очищення криниць. Подібний ритуал практикувався й на Поліссі. На Чернігівщині зокрема було прийнято під час посухи "добуваті (відчиняти) ключі", тобто – джерела на дні висохлої річки. Деінде під час засухи просто чистили колодязі. На думку М. та С. Толстих заміщення природного водного джерела колодязем відображає, ймовірно "десемантизацію" обряду, абстрагування від закарбованих у його основі міфологічних уявлень, розвиток умовностей, в рамках якої колодязь грає роль символу земної води [ 15 , c. 1 00 ] . Тобто поширення на території Басарабії ритуальної дії біля колодязя являють собою як би пропозицію найдавніших язичницьких треб біля   джерел земної води, що відбувалися з метою впливу на небесну воду, тобто з метою викликання дощу, адже криниця й виступає отим джерелом, через якого людина мала зв’язок з небесними водами. А доступ до криниць, як до сакрального місця мали лише хлопці.

Важко визначити, яку стадію цього обряду репрезентує поширений на Поліссі звичай кидати в криницю горщик з борщем приказуючи: Дощику, дощику/ Зварю тобі борщику/ Мені каша, тобі борщ/ Щоб ішов густіший дощ// Іди, іди дощику/ Зварю тобі борщику/ В полив’янім горщику [15, c . 103] . Принесення жертв у календарній практиці, як дослідила З.Кудрявцева, має дуже давнє походження. І все ж простежується тенденція заміни людської жертви її антропоморфним опудалом і лише в останній стадії продуктами харчування [9, с. 30-55] .

Обряд-гра «Папаруда» являється синкретичним явищем у фольклорі, тому цей ритуал не можна розглядати окремо, не враховуючи його ритмічну будову. За своєю мотивацією такі тексти тяжіють до жанру господарських замовлянь, які за визначенням Г.Сухобруса, передбачають звернення до сил природи, до богів, до різних предметів за підтримкою [15, c . 126] .

Такі твори іноді не виявляють ніякої означеної ритмічної схеми ( P?p?rud?, rud?/ Sai ?n sus la nourei/ ?i deschide por?ile/ ?i d? drumul ploilor… ) і поєднуються в більші або менші групи за найбільшою серед них частиною на основі так званої риторичної рими – аналогічного укладу слів у паралельних рядках. Правильні звукові рими у строфах з’являються доволі рідко значно частіше трапляються асонації – концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, яке витворює ефект милозвуччя ( P ? p ? r u d ? , r u d ? / V i n ? ? i ne u d ? ), що набуває особливого змісту у поєднанні з алітерацією [ 10 , c. 6 6] .

Така примовка може мати різну кількість складів. Переважно структуру таких пісеньок-молитов представляють дворядкові шестискладові вірші з наступною формулою (4+2) або (4+3) із цезурою після кожного 4-го складу: P?p?rud?, // rud?, Vin? ?i ne // ud?, Cu g?leata, // leata , Peste toat? // gloata [2].

Характерна прикмета папарудських пісень – досягнення засобами мови гострого емоційного забарвлення. В ліричному струмені їх головна роль належить зменшеним пестливим іменниковим формам (горнятко, хмаринка тощо). Ці лексичні форми творять емоційну атмосферу пісні, що по-суті є її головним змістом, висловлюючи почуття ніжності, симпатії, ласки, за допомогою пестливих звертань ( Папарудонько тощо ) оспівування членів роду ( Поливай з горнятка, /щоб виростала доненька ). Взагалі риторичні звертання, як і наказова форма, становлять невід’ємну частину композиційного стилю таких пісень: Ploaie , ploaie , ploaie / S? curg? ?iroaie/ P?m?ntul s?-nmoaie/ Creasc? p?pu?oiul/ Сreasc? barabula/ S? ne-astupe gura// Іди, іди доще/ Щоб лилвся потоками/ Землю намочив/ Щоб росла кукурудза/ Росла картопля/ Утамуй нам голод [11, c . 97] .

Для повного уявлення про художню специфіку цих пісень слід окремо зупинитись на їх евфонічних образотворчих засобах. Слово в цьому жанрі підпорядковане танцювальній мелодії, відтворюваній не голосом, а певним музичним інструментом. Про це свідчить використані звуконаслідування. Наскрізне звучання голосних повторювальних звуків:   " Ud ? cu ulciorul /Ca s ? cresc ? feciorul/ Ud? cu c?ni?a/ S? creasc? feti?a/ S? toarne cu g?leata/ Ca s?-mi cresc? fata// S? toarne cu ulcior ul /Ca s?-mi cresc? ?i fecior ul " завдяки звуковій фактурі цих слів створює повну ілюзію танцювальної динаміки. Саме їх звучання вже ніби вторить голосу бубна.

Отож, основна мета басарабських ритуальних обходів Папаруди з хати до хати, у супроводі дівчат, під їх спів, на початку сонячного року (на третій четвер після Пасхи) або оказіонально – під час посухи, мали суто практичні функції. Антропоморфний образ головного персонажу нагадує міфічну істоту, яка мала зв'язок з вищими силами. Основна її мета – викликати дощ. Про це свідчить вербальна сторона обряду та фінальна імітуюча дія обливання водою. Дощ мав захистити посіяні культури від спеки, посприяти росту злаків та вернути землю до життя. Наявність вегетаційної семантики підтверджує зелений одяг Папаруди, який був невід’ємним атрибутом ритуалу.

Список використаних джерел:

1. Давидюк В. Поліська дома / В. Давидюк. – Вип. ІІІ: Літо, 2008. – 404 с.

2. Записано в с. Дмитрівка Кілійського району Одеської області від Марії Шушпанов, 1947 р.н.

3. Записано в с. Долинське Ренійського району Одеської області від пані Малани, 1903 р.н.

4. Записано в с. Озерне Ізмаїльського району Одеської області від Запорожан Зіновії Мойсеївни, 1932 р.н.

5. Записано в с. Озерне Ізмаїльського району Одеської області від Телеуці Панагії Іванівни, 1920 р. н.

6. Записано в с. Орлівка Ренійського району Одеської області від Берлінської Єфросинії Миколаївни, 1950 р.н.

7. Зеленин Д. Тотемы-деревья в сказаниях и обрядах европейских народов / Д. Зеленин. – М.-Л., 1937. – С.58.

8. Кагаров Є. Форми та елементи народної обрядовости / Є. Кагаров // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. –   К., 1928. – Вип. І.

9. Кудрявцева З. Купальська жертва в археологічному та етнографічному контекстах / З.Кудрявцева // Фольклористичні зошити. – 2010. – Вип.13.– С. 30-55.

10.   Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р.Т. Громяка, Ю.І. Теремка. – К., 2007. – 752 с.

11.   Мойсей А. Магія і мантика у народному календарі східнороманського населення Буковини / А. Мойсей. – Чернівці, 2008. – 319 с.

12.   Рыбаков Б. Язычество древних славян / Б. Рыбаков. – М., 2002. – 592 с.

13.   Славянские древности. Этнолингвистический словарь в 5-ти томах / под. ред. Н.И.Толстого. – Т. 1. – 2004. – 584 с.

14.   Темченко А.І. Поетика українських замовлянь / А.І. Темченко // Питання літературознавства. – 2000. – № 6 (63). – С.43. – С.40-44.

15.   Толстой Н.И.   Вызывание дождя в Полесье / Н.И.   Толстой, С.М. Толстая // Славянский и балканский фольклор. – М . , 1978. – С. 81–95.

16.   Berdan L. Totemism romanesc. Structuri mitice arhetipale in obiceiuri, ceremonialuri, credinte, basme. – Iasi, 2001.   – P. 75-76.

17.   Сantemir D. Descri erea Mold o vei. – Bucure?ti: Editura Societ??ii Academice, 1909.

18.   Eliade M. Istoria credin ? elor ? i ideilor religioase. De la epoca de piatra la misterele din Eleusis / Trad. din l.fr. C. Baltag. – Chi ? inau, 1992 – Vol. I. – 508 p.  

19.   Teodorescu G. Poezii poporale rom?ne. – Bucure?ti, 1886. – 719 p.  

20.   Vulc?nescu R. Mitologia rom?n?. – Bucure?ti, 1985. – 712 p.