WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Іващенко О.А.

Національна академія статистики, обліку і аудиту, м. Київ, Україна

ІНТЕГРАЦІЙНІ ВИМІРИ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась і досліджувалась як ключова тенденція світогосподарського розвитку, трансформуючись із виключно певної тенденції у всепоглинаючий процес, що включає в себе політичні, економічні, соціальні, науково-технологічні та інші складові. Взаємопов’язаний, взаємозалежний характер сучасного світу виступає сьогодні як протиріччя між об’єктивною необхідністю та суб’єктивною неготовністю різних держав та регіонів співробітничати один з одним через наявність цивілізаційних, етнічних та ідеологічних бар’єрів.

Н овизна сучасного міжнародного регіоналізму обумовлена системними змінами у світовій економіці, що проявляються через: а) набуття пріоритетного значення ознак рівня глобалізованості економічного простору й інтегрованості економічних механізмів у міжнародну систему; б) видозміну взаємозв’язку між логікою ринку і політичною силою; в) формування нових умов для міжнародного регіоналізму, який ґрунтується на принципах взаємодоповнюючого і стимулюючого розвитку національних ринків [1].

Основними факторами, що зумовлюють притяжіння регіональних суб’єктів, виступають: політичні вигоди від взаємного співробітництва; необхідність об’єднання для досягнення поставлених задач; ідентичність, що стає основою об’єднання за національною ознакою; загальна історія або її ключові моменти; географічний фактор, на основі якого відбувається об’єднання територіальних суб’єктів у регіон; економічне взаємодоповнення господарських та промислових одиниць, що діють у рамках певної території[2].

Налагодження оптимальних міжрегіональних зв’язків відбувається не лише на рівні керівництва країн регіону як інтерпретатора політичної волі суб’єктів міжнародного права – національних держав, але й на рівні субнаціональних учасників міжнародного життя – членів федерації, регіонів, міст і т. ін. Такий вид співробітництва характеризується поняттям «парадипломатії», що отримало достатнє поширення у працях західних вчених. Так, як зазначають Т.Борота та А.-М.Кутан, під парадипломатією слід розуміти такий вид міжнародної діяльності, який характеризується діяльністю субнаціональних одиниць, таких, як провінції, землі, міста, або субрегіональними утвореннями з метою зміцнення та розвитку транскордонної конкурентоспроможності [3]. До того ж, регіональна парадипломатія, на відміну від внутрішньої політики країни, не намагається представляти широке коло інтересів чи бути всесторонньою, всеохоплюючою.

Трансрегіоналізація, транснаціоналізація та інтернаціоналізація виступають послідовними складовими регіональної дипломатії, які відрізняться між собою глибиною та ефективністю спільних дій, спрямованих на підтримку мирного співіснування та економічного розвитку окремих регіонів. Таким чином, поетапно міжрегіональні зв’язки доповнюються співробітництвом між територіальними суб’єктами держави та транснаціональними інститутами (неурядовими організаціями, ТНК), проте, через обмеженість можливостей національних держав та міжнародних організацій вирішувати глобальні питання, трансформуються у зв’язки між субнаціональними одиницями, під які підпадають транскордонні об’єднання, вільні економічні зони, міжрегіональні об’єднання, та державно-управлінськими інстанціями [1].

Реалізація ідеї транскордонного регіоналізму продиктована прагненням досягти ряду цілей – від можливості виходу на нові ринки з акцентом на створенні сприятливих умов для підприємств, які адаптуються до єдиного ринку і високої конкуренції, до забезпечення політичної стабільності.

Вигоди від створення регіональних торговельних союзів збільшуватимуться відповідно до більш значного зниження тарифів у взаємній торгівлі, глибшого розходження в забезпеченості виробничими ресурсами і в інших факторах, які створюють порівняльні переваги та зменшення перешкод на шляху розвитку внутрішньорегіональної торгівлі відносно бар'єрів, які обмежують торгівлю із третіми країнами. Втрата ефективності, пов'язана зі зміною напрямків торгівлі, буде більшою відповідно до збільшення створених інтеграцією розходжень між тарифами у взаємній торгівлі і торгівлі із третіми країнами.

Саме тому при виборі інтеграційної стратегії слід враховувати:

· по-перше, геополітичну різноспрямованість взаємодії окремих країн, коли формуються нові субрегіональні блоки, певною мірою альтернативні традиційним відносинам;

· по-друге, політичну та економічну нестабільність у більшості країн, що практично унеможливлює достатньо широке і повне узгодження взаємних інтересів, укладення сталих багатосторонніх договорів;

· по-третє, різноякість моделей економічного і суспільно-політичного розвитку країн, що суттєво ускладнює узгодження позицій;

· по-четверте, принципові відмінності в підходах сторін до змісту і темпів самої інтеграції, особливо стосовно наднаціональних органів регулювання.

Слід врахувати і глобальну тенденцію переходу до поліцентричного світового співтовариства, де основою взаємодії держав та їхніх економік має стати регіональна інтеграція. Внаслідок глобалізації такі підсистеми міжнародної економіки, як великі відносно закриті економіки, втрачають більшість своїх позитивних ознак, що прямо випливають з більш низької чутливості до змін глобальної кон’юнктури, вищого рівня диференціації виробництва і споживання та менш вираженої потреби реагувати на коливання валютних курсів. Іншими словами, такі ознаки можна сформувати на рівні групи країн, які їх набувають у процесі регіональної інтеграції, перетворюючись на велику відносно закриту економіку на якісно новому рівні. Такий рівень повинен передбачати, що інтегрований економічний простір стає спроможним протистояти викликам глобалізації, забезпечуючи акомодацію шоків за рахунок внутрішньої трансформації своїх власних складових елементів [4].

Стосовно більш широкого контексту, світовий економічний простір вже не поділений чіткими географічними кордонами, а одна й та ж сама країна може виступати активним гравцем не в одному регіональному угрупованню. Мінливість економічного середовища залежить від загальної політичної ситуації у світі, політико-правової стабільності кожної із країн-учасників глобального ринку, психологічного чинника, що формується під впливом ринкових акторів, причетних до руху гарячих грошей, вартості робочої сили, сприятливих географічних умов для виробництва того чи іншого товару, що має інноваційні риси, платоспроможного попиту та багатьох-інших факторів.

Отже, інтеграція країни у світову економіку – це послідовне вирішення завдань, що забезпечують в першу чергу загальнонаціональні інтереси країни в цілому. В свою чергу, ця проблема не може вирішуватися без врахування зовнішньополітичних інтересів та внутрішньо економічних орієнтирів. І лише після того, як будуть досить виразно визначені основні елементи національної зовнішньої та внутрішньої економічної політики, можна буде визначити масштаби інтеграції у світове господарство.

Список використаних джерел:

1. Гладій І. Новий регіоналізм і неолібералізм конкретних ринків / І. Гладій // Проблемы и перспективы развития сотрудничества между странами Юго-Восточной Европы в рамках Черноморского экономического сотрудничества и ГУАМ: сб. науч. тр . – Таганрог–До­нецк: ДонНУ, 2009. – С. 99–104.

2. Резнікова Н. Індикатори регіональної інтеграції / Н.Резнікова // Євроатлантика. – 2009. – №2. – С.45-51.

3. Borota T. Regional integration and economic growth: the case of the European Union [ Електронний ресурс ] / T.Borota, A.-M.Kutan. – Режим доступу : http://www.jitd.com.tr/ dtmadmin/upload/ead/konjokturizlemedb/jitd/.pdf

4. Терехов Є.М. Регіоналізація та глобалізація економічних світогосподарських відносин / Є.М. Терехов // Вісник Львівської комерційної академії. – 2011. – Вип. 34. – С. 283-285.