WEB-ресурс научно-практических конференций

Жуленков О.В.

Національний університет «Києво-Могилянська академія», Україна

УНІВЕРСАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ ЦИКЛІЧНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Розвиток є циклічним процесом: змінюються технологічні уклади, з’являються та вимирають біологічні види, народжується, зростає та старіє фірма, приходять і йдуть з життя організми, починаються та скінчуються історичні епохи, утворюються і доходять до свого кінця наукові парадигми, виникають та зникають політичні утворення. Відповідно до системного підходу, всі вищеперераховані явища повинні пояснюватися за допомогою одного механізму, який описує взаємозв’язки між цілим та його елементами, враховує явища спадковості та конкуренції. Тільки шляхом моделювання цього механізму синергетика здатна виконати своє призначення: стати універсальною теорією еволюції. Тільки вирішивши дане завдання можна побудувати адекватні картини еволюції Всесвіту, життєвого циклу компанії, полі­циклічного розвитку економіки.

Цілі роботи:

· змоделювати універсальний механізм нелінійного розвитку систем;

· представити еволюцію середовища соціально-економічних систем як неперервний поліциклічний процес;

· представити розвиток окремої соціально-економічної системи як неперервний поліциклічний процес;

· продемонструвати еволюцію механізмів соціально-економічної самоорганізації та висунути гіпотезу щодо механізму самоорганізації майбутньої епохи;

· запропонувати новий погляд на питання розвитку екологічних технологій і коеволюції людини та природи.

Питання, яке стало поштовхом до написання даної роботи, полягає у протиріччі між конкурентним відбором та інноваційним розвитком: система, яка щойно виникла внаслідок радикальної мутації, є менш ефективною за традиційні системи. Навіть якщо дана система має більший, ніж у попередників потенціал розвитку, вона не зможе отримати необхідні для подальшого зростання ресурси. Отже, для того, щоб відбувалася еволюція у конкурентному середовищі, необхідне послаблення систем старого типу, які вже досягли межі свого розвитку. Революційні зміни вимагають вивільнення тих ресурсів, що споживаються консерваторами. На суспільно-політичному рівні це вивільнення забезпечують фінансові, інституційні, цивілізаційні та економічні кризи, на біологічному – глобальні вимирання видів, родів, родин та інших таксонів. Батьки старіють та гинуть, щоб передати спадок своїм нащадкам; керівники, коли йдуть на пенсію, залишають свій пост для молоді; корпорації занепадають та звільняють ринок для інноваційних компаній. Таким чином, послаблення старих систем в конкурентному середовищі забезпечує можливість розвитку для нових, виродження старих видів – можливість поширення для нових.

Сьогодні ще не існує теоретичної моделі, яка здатна адекватно пояснити універсальний механізм одночасного занепаду взаємозамінних (конкурентних) систем. Епігенетична теорія старіння здатна змоделювати виродження клітин організму, але її неможливо застосувати ані аналогічно, ані буквально для пояснення життєвого циклу корпорації. В біології кожне глобальне вимирання організмів намагаються пояснити окремим природним катаклізмом: падінням метеориту, зміною в складі повітря, посиленням вулканічної активності тощо. В економічній науці існують десятки спроб пояснити спад через дію різних факторів: психологію ринкових агентів, зміни в обсягах інвестицій, очікуваний розмір прибутку, перенакопичення основного капіталу, надмірне інвестування тощо [1, с. 4]. Жодна з цих теорій не здатна адекватно пояснити всі види економічних циклів, особливо флуктуації світової економіки, бо вірогідність одночасного виникнення якогось фактору спаду в усіх країнах є дуже низькою. Таким чином, задача моделювання універсального механізму циклічності все ще залишається невирішеною.

Нижче ми коротко розглянемо роботи Й. Шумпетера , Г. Менша, К. Уілбера та перерахуємо основні принципи економічної синергентики . Принциповим положенням теорії економічного розвитку Й. Шумпетера є висновок про те, що нове, як правило, не виростає зі старого, а з'являється поруч зі старим та поступово витісняє його. Тому фазі піднесення передує структурна перебудова, а наступний розвиток — це не просто продовження попереднього, а новий, який породжуються іншими умовами та іншими людьми. Шумпетер стверджував, що кожному новому підйому передує впровадження кластеру інновацій, принципово нових функцій виробництва [2].

Г. Менш, розвиваючи теорію Й. Шумпетера , ввів поняття радикальної та інкрементної інновацій. Коли економічний цикл сягає фази дна, відбуваються кардинальна зміна існуючих технологій та методів виробництва, яка призводить до початку нової парадигми економічного розвитку. Інкрементні нововведення йдуть після радикальних: існуючі засоби виробництва удосконалюються, існуючі продукти стають якіснішими та дешевшими. Але кількість можливих поліпшень є обмеженою. Коли парадигма досягає межі свого розвитку та підприємці перестають впроваджувати інкрементні інновації, ринкова конкуренція зводить можливість отримати економічний прибуток нанівець. Грошові кошти, які раніше обслуговували новаторські проекти, стають тепер непотрібними та починають утворювати бульбашку на фінансовому ринку. Рано чи пізно бульбашка лускає, що неодмінно викликає депресію. На дні циклу у виробників немає жодних альтернатив впровадженню ризикованих радикальних інновацій [3].

Також для побудови даної моделі необхідно викласти ідею холархії , розроблену Кеном Уілбером [4]. Згідно з Уілбером , холон – це система (чи явище), яке саме по собі є цілим, але разом з тим є частиною ще більшої системи. Як приклад природної холархії , тобто ієрархії, що складається з холонів , Уілбер зазвичай наводить ланцюжок: атоми – молекули – клітини – організм і т. д.

Економічна синергетика є досить новою теорією, проте вже можна визначити її базові принципи [5, с. 30-32]. Розглянемо лише ті, які є значущими для нашої роботи.

1. Матерія є активною за фактом свого існування. Економічна система здатна флуктуаційно розвиватися під дією внутрішніх факторів.

2. Розвиток – це процес ускладнення системи, урізноманітнення її реакцій на зміни навколишнього середовища. Тобто еволюція економічної системи призводить до зростання складності її структури та збільшення функціональності.

3. Одночасно з відбором та конкуренцією рушійною силою розвитку є підбір та взаємодія.

4. Розвиток систем є біфуркаційним , нелінійним, незворотним.

5. Коли нелінійні динамічні системи об’єднуються, то нове утворення не дорівнює сумі їх часток, а є організацією вищого рівня з новими властивостями, яких немає у її елементів.

Таким чином, ми розглянули як невирішені раніше питання, так і основні теоретичні положення сучасної науки, що необхідні для викладення даної роботи.

Спочатку ми визначимось з основними положеннями роботи, потім розглянемо безпосередньо саму модель та перейдемо до результатів моделювання.

Перше положення полягає у необхідності розрізняти систему, підсистему та середовище. Система – це складний феномен, якості якого не можна звести до якостей його складових. Підсистема – це система, яка є елементом системи вищої організації. Поділ на системи та підсистеми є відносним: елементи кожної системи також є системами, але в кожен момент часу існують такі системи, які не є елементами складнішого утворення. Елементи будь-якої системи періодично оновлюються. Кожна система має свій механізм підбору елементів, внаслідок дії якого залишаються лише елементи з найбільш необхідними для системи якостями. Конкурентне середовище – це сукупність систем, що конкурують за обмежені ресурси. Система також є середовищем, але всередині системи конкуренція ведеться за правилами підбору.

Наступне положення розглядає взаємозв’язок явищ мутації та життєвого циклу. Для того, щоб пояснити циклічність еволюції середовища, припускається наявність життєвого циклу у всіх систем, які конкурують. Для того, щоб пояснити циклічність розвитку системи, припускається наявність життєвого циклу у всіх підсистемах, що взаємодіють. Сенс життєвого циклу полягає в тому, що з моменту народження системи її ефективність спочатку зростає, а потім спадає. Відмінності між старими та новими системами в цій моделі називаються мутаціями.

Відповідно до третього положення, інновації – це мутації, які призводять до ускладнення структури системи, до зростання її функціональності. Інновації поділяються на радикальні та інкрементні : перші призводять до виникнення систем нової парадигми розвитку, а другі забезпечують появу поліпшених (ускладнених) систем наявної парадигми. Поділ інновацій на радикальні та інкрементні є відносним, бо кожна парадигма є лише незначним поліпшенням в межах відповідної більшої парадигми. Таким чином, спектр циклів являє собою нескінченну ієрархію, в якій для кожної парадигми розвитку існує відповідна надпарадигма та підпарадигма .

Четверте положення полягає у тому, що будь-яке середовище: як конкурентне, так і внутрішньосистемне – можна умовно поділити на території, а у складі останніх, в свою чергу, можливо виділити окремі сегменти. Різні сегменти мають відмінні умови видобування необхідних для системи ресурсів. Сегменти також різняться між собою кількістю ресурсу, який можливо видобувати. Система має доступ до обмеженої кількості сегментів та обмеженої кількості територій.

П’яте положення пов’язує концепції радикальної та інкрементної інновації з поняттями території та сегменту. Для появи системи з додатковим доступом до нового сегменту наявної території необхідна інкрементна інновація, а для виникнення системи з додатковим доступом до нової території – радикальна. В цій моделі система, яка виникла внаслідок радикальної інновації та отримала доступ до нової території, втрачає доступ до більшості сегментів старої території.

Шосте положення вводить в модель концепцію оптимуму складності. Цей принцип полягає в тому, що ускладнення системної структури приносить не тільки вигоди, а ще й певні недоліки. Система, яка виникла внаслідок інкрементної інновації, разом з доступом до ресурсів додаткового сегменту отримує зростання витрат на підтримання існування. Окрім цього, поява можливості виконувати додаткову функцію може зменшити ефективність виконання деяких старих функцій. Ще одним недоліком ускладнення системи є зростання нестабільності: занадто складна структура схильна до збоїв та катастроф. Якщо сукупність негативних ефектів від інкрементного ускладнення перевищує сукупність позитивних, то ефективність нової системи буде нижчою за ефективність старих.

Сьоме положення пояснює взаємозв’язок між мутаціями та конкуренцією систем, які знаходяться на різних етапах життєвого циклу. Оскільки системи на фазі зрілості мають набагато вищу продуктивність за новостворені системи, то нова система повинна мати ті функції, яких не мають старі системи. Таким чином, важливою умовою виживання нової системи є доступ до незайнятих сегментів.

Отже, ми визначилися з основними положеннями моделі. Тепер розглянемо дію механізму нелінійного розвитку на простому числовому прикладі. На рис.1 зображено сегментацію конкурентного середовища та вказано кількість ресурсу, яку за одиницю часу може видобути з даного сегменту система з максимальним коефіцієнтом життєвого циклу.

Рис. 1. Поділ конкурентного середовища на території та сегменти

Коефіцієнт життєвого циклу (КЖЦ) показує залежність ефективності системи від її віку: при народженні він становить 0,1, потім лінійно зростає, досягає 1 та починає лінійно спадати до 0,1. Час, коли ефективність становить від 0,1 до 0,4 ми назвемо фазою дитинства, від 0,4 до 0,6 – юністю, від 0,6 до 1 – ранньою зрілістю, від 1 до 0,6 – пізньою зрілістю, від 0,6 до 0,4 – похилим віком, від 0,4 до 0,1 – старістю. Для того, щоб вижити на етапі дитинства, система повинна мати доступ до того сегменту, до якого не має доступу жодна інша система. Система може породжувати нащадків тільки у фазі ранньої та пізньої зрілості. Загальна кількість нащадків менша за десять. Виживає лише та система, якій в кінці етапу юності вдається досягти найвищої у середовищі продуктивності. Якщо для певної системи виконується вищезазначена умова, то всі наявні на цей момент її конкуренти автоматично гинуть. Кожній системі присвоюється код «Z.A.Q/X», де Z – кількість доступних територій, A – кількість доступних сегментів, X – номер найновішого в генеалогії даної системи сегмента, Q – назва території, на якій цей сегмент знаходиться. Мутація може призвести до чотирьох альтернативних наслідків:

· зникнення у нової системи доступу до того сегменту, який останнім з’явився в її пращурів;

· аналогічного зникнення, але з появою доступу до іншого сегменту;

· інкрементної інновації;

· радикальної інновації.

Всі системи мають доступ до базового сегменту. Витрати системи з максимальним КЖЦ, яка має доступ тільки до базового сегменту, становлять 50 ресурсних одиниць ( р.о .). Поява доступу до кожного додаткового сегменту призводить до зростання витрат системи (за умови максимального КЖЦ ) на 20 р.о . Продуктивність системи ( р.о . за одиницю часу) рахується за формулою:

SP = КЖЦ*?(Y – E) (1),

де SP – продуктивність системи в даний момент часу;

КЖЦ – коефіцієнт життєвого циклу в даний момент часу;

Y та E – кількість р. о. для системи з максимальним КЖЦ, які, відповідно, приносить та забирає в одиницю часу доступ до певного сегменту.

Припустимо, що внаслідок радикальної інновації виникла система 1.1.А/2, в якої немає конкурентів. З часом коефіцієнт її життєвого циклу зростає та, коли він досягає 0,6, система вдало проходить через «долину смерті» свого розвитку і отримує можливість продукувати нащадків. На самому початку фази ранньої зрілості вона одночасно породжує систему з аналогічним кодом «1.1.А/2», яка є точною копією свого батька та систему 1.1. А/1, що внаслідок мутації втратила доступ до сегменту №2, але здобула доступ до сегменту №1. Клон системи 1.1.А/2 гине одразу після свого народження, оскільки не має доступу до необхідної для початкового розвитку вільної ніші. Система 1.1.А/2 в кінці фази ранньої зрілості породжує ще двох нащадків: 1.2. А/1 та 1.2. А/4. Система 1.2. А/1, яка виникла внаслідок інкрементної інновації, гине одразу після свого народження, бо для неї вже немає вільного сегменту. Через деякий час КЖЦ системи 1.1. А/1 досягає 0,6 та вона також гине, оскільки її продуктивність є меншою за продуктивність її батька: 72 р.о .<103,5 р.о . Але коли закінчується юність системи 1.2. А/4, то вона витісняє свого пращура з середовища, оскільки її продуктивність на 2,5 р.о . вища за продуктивність 1.1.А/2.

Припустимо, для спрощення, наступну спадкову лінію домінуючих систем: 1.1.А/2?1.2. А/4?1.2. А/1?1.3. А/3? 1.4. А/4?1.5. А/5. Нехай система 1.5.А/5 позбавилася від всіх своїх конкурентів та наприкінці фази пізньої зрілості одночасно породила трьох нащадків: 1.5.А/11, 1.6.А/6 та 2.1. Б/1. Зрозуміло, що 2.1. Б/1, яка, окрім доступу до базового сегменту, має доступ лише до одного сегменту території Б, програє конкурентну боротьбу своїм братам. Спадкова лінія домінуючих систем буде виглядати приблизно так: 1.1.А/2 ?1.2. А/4?1.2. А/1?1.3. А/3? 1.4. А/4?1.5. А/5? 1.6.А/6 ?1.7.А/7? 1.8. А/8?1.9. А/9?2.1. Б/1?2.2. А/1?… Продуктивність цих систем порівнюється на рис. 2.

Рис. 2. Динаміка ефективності у спадковій лінії домінуючих систем

Цей числовий приклад доводить, що для початку нової парадигми еволюційного розвитку середовища необхідне виродження систем старої парадигми. Як бачимо, далеко не завжди у конкурентній боротьбі перемагає найбільш перспективна система. Еволюція не стільки йде прямим шляхом, скільки блукає. У своєму розвитку конкурентне середовище проходить через точки біфуркації, в яких неможливо передбачити подальший хід подій. Приміром, якби не з’явилася в середовищі система 1.1. А/1, то місце батьківської системи зайняла б 1.2. А/1, а не 1.2. А/4. Даний числовий приклад демонструє, що еволюція веде до ускладнення систем конкурентного середовища, хоч на її шляху можливі пастки та тривалі затримки. Ускладнення системної структури зображено на рис. 3.

Рис. 3. Еволюція структури систем конкурентного середовища

Отже, ми розглянули основні положення моделі та продемонстрували дію механізму нелінійного розвитку за допомогою числового прикладу. Тепер викладемо результати моделювання. Спочатку ми представимо еволюцію середовища соціально-економічних систем як неперервний поліциклічний процес в контексті розвитку Всесвіту.

Рис. 4. Ієрархія парадигм еволюційного розвитку

Рис. 4 демонструє, що кожна парадигма розвитку має відповідну підпарадигму та надпарадигму : для технологічного укладу підпарадигмою буде зміна поколінь техніки (цикл Жугляра ), а для соціальної парадигми надпарадигмою буде еволюція від Великого Вибуху до іншої катастрофи вселенського масштабу. Таким чином, спектр еволюційних циклів являє собою нескінченну ієрархію: від безмежно малих флуктуацій до безмежно великих коливань. Зрозуміло, що ієрархію еволюційних парадигм на рис.4 не можна вважати останнім словом наукової думки, вона потребує значних вдосконалень. Але її достатньо для того, щоб представити категорії початку та кінця як відносні: кожен кінець стає початком нового етапу розвитку.

Отже, еволюція в межах будь-якої парадигми є скінченною, оскільки тимчасовим є розвиток в межах відповідних підпарадигм . Будь-який біологічний вид є смертним, бо кожен його підвид має обмежений час існування. Доходить до свого кінця кожен технологічний уклад, бо схильним до занепаду є кожне його покоління техніки. Кожен цикл соціально-економічного розвитку існує тому, що йому завжди відповідають коротші підцикли . Таким чином, в цій моделі немає якоїсь неподільної основи буття. З цієї тези логічно випливає твердження про нескінченність еволюційного процесу.

Згідно з даною моделлю, основною причиною крейдового вимирання було поступове виродження видів динозаврів, основним фактором Великого вибуху – закінчення певної гіпервеликої парадигми всесвітнього розвитку, головною причиною Великої депресії – виродження тогочасних господарських систем.

Якщо побудувати філогенетичне дерево, яке охоплюватиме історію світу від найпримітивнішої молекули до сучасної національної держави, то, згідно з даною моделлю, завжди існуватиме авангард еволюційного процесу. Коли цим авангардом є, скажемо, державні утворення, то серед них також можна виділити певний авангард: припустимо, національні держави. Висновок про багаторівневість авангарду еволюції логічно випливає з тези про нескінченність ієрархії парадигм розвитку. Рушійною силою еволюції в цій моделі є саме авангардні системи. Консервативні ж системи змушені лише пристосовуватися до тих змін, які були спричинені форпостом еволюційного процесу. Перетворитися на авангардні вони спроможні хіба що внаслідок кризи домінуючої парадигми, причому чим більш консервативною є система, тим більш значною повинна бути криза. До моменту цієї кризи консерватори приречені або пристосовуватись до змін, або зникати, бо будь-які спроби перейти на вищий рівень складності будуть приречені на невдачу через зайнятість необхідних для подальшої еволюції сегментів авангардними системами.

Внаслідок того, що прадавні епохи віддалені від нас у часі та ми маємо про них порівняно мало інформації, сучасні історичні періоди здаються нам більш багатими на революційні події. Вірогідно, саме тому багато вчених вважають, що з плином часу еволюція неминуче пришвидшується. В цій моделі частота революційних подій одного рівня значущості може як зростати, так і спадати. Наведений вище числовий приклад демонструє, що у фазі підйому домінуючі системи змінюються швидше, ніж під час спаду. Причиною цього є відмінність у продуктивності (за умови КЖЦ = 1) систем різних поколінь: у фазі підйому нащадки є кращими за батьків, тому вони можуть легко витіснити з середовища зрілих пращурів, а у фазі спаду слабші за батьків молоді системи змушені чекати старості своїх батьків. Отже, в цій моделі тривалість будь-якого економічного циклу залежить від фаз більших циклів, які знаходяться вище за даний у парадигмальній ієрархії.

Після того, як було розглянуто процес еволюції конкурентного середовища, ми переходимо до опису розвитку окремої соціально-економічної системи. Старіння будь-якої системи відбувається через виродження її підсистем. Оскільки структура системи не має неподільної основи, то немає і найменшого життєвого циклу. Таким чином, будь-яка хвиля розвитку йде знизу структури до її верху: вичерпання парадигми у середовищі підсистем означає старіння системи.

Серед підсистем будь-якої системи існують авангардні, які є рушійною силою розвитку даної системи. Авангард розвитку проходить через всю системну структуру. Вище ми розглянули ієрархію парадигм розвитку та спектр циклів, який вона породжує: чим коротший цикл, тим менш значущі зміни він несе. Отже, життєві цикли авангардних підсистем різного рівня накладаються та породжують поліциклічну картину розвитку системи. Цей висновок моделювання гарно узгоджується з реальною динамікою ВВП національних економік: існують цикли Кітчена , Жугляра , Кондратьєва і т.д.

Якщо національна економічна система є авангардною, то життєві цикли її авангардних елементів відображаються не тільки на власній динаміці ВВП, а носять світовий характер. Наприклад, початок п’ятого технологічного укладу нерозривно пов’язаний з розвитком Кремнієвої долини у США. Окрім цього, фінансово-економічна криза 2008 року, яка знаменує кінець п’ятого циклу Кондратьєва , почалася також у США.

Чим складніша система, тим довший її життєвий цикл. Досвід СРСР демонструє, що система може бути порівняно великою, але примітивнішою за інші. Така система буде мати певну перевагу за рахунок розмірів та здатності швидко мобілізувати значні людські ресурси, але ці переваги є актуальними лише в короткостроковій перспективі. Централізація влади у СРСР була настільки високою, що, на думку автора, державний устрій Радянського Союзу за рівнем складності співставний лише з устроєм окремого штату в США. Коли четверта хвиля Кондратьєва закінчилася нафтовою кризою 1973 року, штат Мічиган, на долю якого приходилася левова частка автомобільної промисловості, занепав, але місце передового регіону згодом зайняла Кремнієва долина. Таким чином, США зберегли статус світового лідера, а СРСР розділив долю штата Мічиган.

Отже, нам вдалося представити розвиток окремої соціально-економічної системи як поліциклічний . Тепер ми переходимо до питання механізму соціально-економічної самоорганізації. В добу середньовіччя механізм самоорганізації був досить примітивним: феодал був одночасно політиком та підприємцем. Громадянські суспільства, які прийшли на зміну феодальним державним утворенням, мали складніший механізм самоорганізації, який одночасно забезпечувався двома інститутами: вільним ринком та виборчим правом. Таким чином, ролі бізнесмена та політика розділилися. Зрозуміло, що перехід до наднаціональної форми державного устрою потребує ще досконалішого механізму самоорганізації. Сучасний механізм має ряд недоліків, які іноді називають провалами ринку та провалами держави. Причина перших полягає у тому, що споживач не завжди здатен оцінити якість товару, а діяльність підприємств часто породжує негативні зовнішні ефекти. Причина других – у неспроможності пересічного виборця адекватно оцінити наслідки політичного рішення. Для того, щоб подолати провали сучасного механізму самоорганізації, своє місце поряд з політиком та бізнесменом повинен зайняти експерт. Незалежні від уряду та бізнесових структур експертні організації повинні об’єктивно інформувати населення про якість товарів та довгострокові наслідки політичних рішень. Споживачів, підприємців та політиків, в свою чергу, необхідно зобов’язати надавати експертним організаціям достовірну інформацію про їхню діяльність. Експертні організації повинні мати право вето на прийняття політичних рішень та реалізацію бізнесових проектів. Отже, механізм самоорганізації майбутнього, окрім вільного ринку та виборчого права, повинен включати в себе незалежну експертну оцінку.

Останній результат моделювання стосується екологічних аспектів економічного розвитку. Історія доводить, що, якщо порівнювати розміри екологічного руйнування у розрахунку на одну людину, технології кожної наступної доби ставали все менш і менш шкідливими для навколишнього середовища. Нові та більш екологічно чисті технології витісняли своїх попередників, оскільки вони були також більш ефективними за технології попередніх епох. Взаємозв’язок між чистотою технології та її ефективністю є цілком логічним: чим вищий ККД технології, тим менше вона забруднює навколишнє середовище. З іншого боку, кількість людей на планеті внаслідок науково-технічного прогресу невпинно зростає, що призводить до зростання забруднення навіть за умови появи більш чистих технологій. Згідно з даною моделлю, неможливо зупинити економічне зростання у такий спосіб, щоб це не призвело до передчасного виродження та зникнення людства. Також, відповідно до висновків даної моделі, за умови відсутності впливу діяльності людини на біосферу старі біологічні види вироджуватимуться, а нові не зможуть виникнути через зайнятість сучасними соціальними системами необхідних для їхньої появи сегментів. Припинити таке виродження та забезпечити оновлення видів можливо лише за рахунок зміни навколишнього середовища, а останнє якраз і є логічним наслідком науково-технічного прогресу людства. Отже, концепція креативного руйнування може бути застосована не тільки до опису еволюції економічних систем, а ще й до питання коеволюції людини та природи.

Висновок. Застосувавши системний підхід, автор побудував модель, в якій рушійною силою розвитку є конкуренція між системами, що знаходяться на різних фазах життєвого циклу, суперництво між парадигмами різного віку. В результаті моделювання було представлено еволюцію конкурентного середовища та розвиток окремої системи як нелінійні біфуркаційні процеси, висунуто гіпотезу щодо механізму самоорганізації економіки майбутньої епохи, запропоновано новий погляд на питання розвитку екологічних технологій.

Список використаних джерел:

1. Бандура О.В. Ресурсна модель макроекономічної динаміки / О.В. Бандура // Актуальні проб­леми економіки. – 2003. – № 11 (29). – С. 4–12.

2. Бажал Ю.М. Інноваційна теорія економічного розвитку: М. Туган-Барановський , Й. Шумпетер і проблеми перехідної економіки України [Електронний ресурс] / Ю.М. Бажал . – Режим доступу: http://www.library.ukma.kiev.ua

3. Mensch G. Stalemate in Technology – Innovations Overcame the Depression . – N.Y.: Ballinger , 1979. – 241 p.

4. Ken Wilber . A Brief History of Everything . Boston : Shambala Publications , 1996. – К.: PSYLIB, 2008. – 339 p.

5. Кузнецов Б.Л. Экономическая синергетика как интеллектуальный ресурс экономического развития России / Б.Л. Кузнецов // Экономическая синергетика : синергетическое управление социально-экономическим развитием . – 2010. – № 12. – С. 23–35.