WEB-ресурс научно-практических конференций

К.ф.н. Петрушенко О.О.

Хмельницький економічний університет, Україна

ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНА ПОЛЬОВА СТРУКТУРА «ЧАС» У СУЧАСНІЙ ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІЙ ПАРАДИГМІ

У сучасній українській лінгвостилістиці ефективним інструментом дослідження й опису конститутивних ознак поетичної мови слугує поняття лексико-семантичного поля. Структурування лексико-семантичного поля дає змогу показати цілісність лексико-тематичних і лексико-асоціативних зв’язків слів між компонентами мови і тексту, простежити семантико-стилістичні зв’язки між лексичними одиницями – назвами концептуальних понять. Природно, отже, що попри наявність інших антропозорієнтованих методик функціонально-семантичного аналізу (пор. поняття концепт, образна парадигма, ключове слово, наскрізний образ, лексична домінанта і т. ін.) лексико-семантичне поле й досі залишається одним із продуктивних методів дослідження мови поезії.

  Продуктивізація цього напрямку досліджень у сучасній лінгвістиці за останнє десятиріччя спричинила кількісне зростання робіт, у яких науково інтерпретовано поняття лексико-семантичного поля. Зокрема, у працях Л.А.  Лисиченко , С.Я. Єрмоленко, Н.М. Сологуб, Л.О.  Пустовіт , Г.М.  Сюти та О.О.  Маленко проаналізовано основні поля лексики української мови, подано систематизацію поетичної лексики за семантико-тематичними ознаками, простежено вияв семантичних змін у слові та специфіку функціонування слова в художньому дискурсі з погляду його естетичних функцій та реалізації узуальних й оказіональних взаємозв’язків між лексичними одиницями.

Мета нашої розвідки полягає у комплексному аналізі лексико-семантичного поля «час» в аспекті з’ясування лінгвостилістичної значущості його конституентів . Відповідно до мети поставлено такі завдання :

1) узагальнити загальнотеоретичні підходи до вивчення лексико-семантичного поля як основної категорії функціонально-семантичного аналізу;

2) з’ясувати лінгвостилістичну значущість конституентів лексико-семантичного поля «час» як засобів моделювання національної мовної картини світу;

Зауважимо, що на сучасному етапі вивчення теорії польового структурування в українському мовознавстві поле трактують як «сукупність мовних одиниць, переважно лексичних, об’єднаних спільністю змісту, одним поняттям, функціональною подібністю позначуваних явищ» [5, с. 131].

Виконане дослідження дає підстави стверджувати, що важливим контрапунктом теорії лексико-семантичного поля є питання про відношення між його компонентами, так як з їхнім урахуванням визначають його структуру: центр (ім’я поля), ядро (найбільш частотна, інформативна частина поля), навколоядерна зона та зона периферії (ближньої і дальньої, які відрізняються ступенем віддаленості від ядра). Одним із показників, що може свідчити про ядерний // периферійний статус слова в структурі поля, є ускладнення його семантичної структури (кількість сем у семемі ): що менша кількість сем у семемі , то вона абстрактніша й ближча до ядра. Ядерна лексема часто слугує ідентифікатором у словникових дефініціях (пор.: вічність – «плин часу, що не має початку й кінця» [3, Т. 1, с. 692]; мить – «дуже короткий проміжок часу» [3, Т. 4, с. 722] і т. ін.), характеризується високою частотністю і функціонально-стильовою необмеженістю слововжитку), здатна утворювати довільну множину словосполук.

Зазначимо, що важливим критерієм є також функціонально-стилістична маркованість одиниці, наявність у її семантичній структурі інтегральних та диференційних сем. На думку О.М. Кузнєцова, ознакою ядерності може слугувати також психологічна важливість для носіїв мови [2, с. 154].

Відомо, що кожен художній текст репрезентує частину лексики того чи того лексико-семантичного поля, наявного в лексичній системі мови. Частотність уживання конкретних лексичних одиниць, специфіка їхньої контекстуальної сполучуваності часто детермінується жанрово-тематичними особливостями твору, індивідуальними художньо-естетичними настановами й уподобаннями автора. Важливу роль у цьому процесі посідають лексичні засоби, які виражають принципово важливі для семантики образу значення.

  Варто вказати, що категорія часу – одна з фундаментальних та універсальних філософських категорій.

На думку Ю.С. Степанова, час – поняття з великим ступенем узагальнення й абстрактності, одне з базових понять науки, філософії та культури. Воно пов’язане з поняттями «історія» та «еволюція» [4, c. 171]. Саме за цими специфічними параметрами простежується національна мовна свідомість, етномарковані уявлення про навколишню дійсність, що є одним із способів мовного віддзеркалення об’єктивної реальності.

Визнаючи важливість категорії часу для з’ясування дистрибутивних параметрів національно маркованої картини світу, розуміємо, що постійна увага до осмислення та засобів мовної репрезентації семантики часу є цілком виправданою. Адже в кожній національній культурі є певні стереотипи мислення й мовної поведінки, властиві тільки цій лінгвокультурній спільноті. Такі стереотипи є частиною мовної свідомості; їх розуміють як певні фіксовані уявлення про певний об’єкт чи клас об’єктів, що є одним із способів відображення дійсності.

Акцентуємо увагу на тому, що одним із визначальних параметрів української національно-мовної картини світу теж є час , семантика якого ускладнена глибинними етнокультурними нашаруваннями. Вони зумовлені тим, що « етносимволіка слова, тісно переплетена з етносимволікою позначуваної ним реалії, стає основною підвалиною становлення особливих концептуальних мовних продуктів – етнокультурних концептів, або знаків етнокультури » [1, c. 3]. Базоване на рефлексах давнього світогляду системне етнолінгвістичне трактування поняття час («тривалість існування явищ і предметів, яка вимірюється століттями, роками, місяцями, годинами, хвилинами і т. ін. // Проміжок, відрізок у послідовній зміні годин, днів, років і т. ін., протягом яких що-небудь здійснилося, здійснюється чи здійснюватиметься» [3, т. 11, с. 274]), та його конкретизаторів ( весна , зима , літо , осінь ; березень , квітень , липень , грудень ; ранок, день, вечір, ніч ; Великдень , Купала, Спас , клечальна неділя і т. ін.) подане в словнику-довіднику В.В. Жайворонка «Знаки української етнокультури » [1, с. 28–254].

Безумовно, лінгвістичне бачення часу, його відображення в мові безпосередньо пов’язане з концептуальними положеннями його наукового усвідомлення у філософії, природничих науках та етнокультурологічних дослідженнях.

Список використаних джерел:

1.             Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури : словник-довідник / В.В. Жайворонок. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.

2.             Кузнецов А.М. Структурно-семантические параметры в лексике / А.М.  Кузнецов . – М.: Наука, 1980. – 160 с.

3.             Словник української мови: в 11 т. – К.: Наук. думка, 1970. – 1980 с.

4.             Степанов Ю.С.  Константы : слов . рус . культуры : опыт исслед . / Ю.С.  Степанов . – М.: Языки рус . культуры , 1997. – 824 с.

5.             Толстая  С.М. К соотношению христианского и народного календаря у славян : счет и оценка дней недели / С.М. Толстая // Языки культуры и проблемы переводимости . – М.: Наука, 1987. – С. 154–168.