WEB-ресурс научно-практических конференций

Д.е.н. Зінов’єв Ф.В., Віхорт Ю.В.

Класичний приватний університет, м. Запоріжжя, Україна

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ПІДГОТОВКОЮ УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ

Сучасна національна модель формування та розвитку менеджерів має ґрунтуватися, перш за все, на зміні мети, що стоїть перед державою у цій сфері, тобто формуванні не лише висококваліфікованих фахівців для усіх галузей національного господарства, але й обов’язково конкурентоспроможних і затребуваних на ринку інтелектуальної праці, а також створення сприятливих умов для успішної реалізації сформованого потенціалу та забезпечення постійного «безперервного» розвитку таких фахівців. У сучасних умовах важливого значення набувають рання профорієнтація особистості, її цільова підготовка, збільшення інвестицій у людський капітал менеджера з боку держави, сім’ї, роботодавця та зміна підходів у навчанні, які мають бути націлені на формування інноваційної культури та управлінського мислення.

Управління процесами формування та розвитку менеджерів охоплює кілька рівнів: політика (загальний курс дій для досягнення цілей), стратегія (довгостроковий план дій), тактика (сукупність прийомів, заходів та механізмів).

У контексті підготовки фахівців з вищою освітою категорію «державна політика» можна ототожнити з «курсом дій, який прийнятий і дотримується урядом або іншими організаціями, які просувають і визначають цілі, методи та програми, що використовуються в освіті та призводять до здобуття навичок, знань і розвитку мислення». Термін «політика» можна визначити, по-перше, як «взаємодію груп інтересів усередині освітньої сфери», по-друге, як «стратегію та визначення шляхів досягнення поставленої мети, її співвідношення з соціальною політикою держави, як вона розробляється, за допомогою яких механізмів і важелів реалізується» [1, с. 39].

Сучасна державна політика в сфері освіти має стимулювати якісно нові зміни в підготовці висококваліфікованих фахівців, націлювати їх на подальший розвиток протягом життя та створювати оптимальних умов для реалізації їх потенціалу на ринку інтелектуальної праці. В широкому масштабі така політика націлена на збільшення національного освітнього потенціалу країни, на рівні суб’єктів господарювання вона повинна сприяти нарощуванню нематеріальних активів підприємств за рахунок зростання загальної вартості людського капіталу працівників.

Державну інноваційну політику формування та розвитку менеджерів можна визначити як курс дій державних органів, який прийнятий на законодавчому рівні та дотримується у процесі формування та професійного розвитку інноваційно-орієнтованих фахівців з вищою управлінською освітою, який конкретизується в інноваційних механізмах регулювання окремих підсистем національного господарства, що призводить до взаємодії їх інтересів та належного кадрового забезпечення ефективного розвитку країни.

З огляду на те, що державна інноваційна політика формування та розвитку фахівців конкретизується у державній інноваційній стратегії, цю категорію можна визначити як план конкретних дій довгострокового характеру, націлених на досягнення якісних змін у підсистемах, що формують фахівця та забезпечують його професійний розвиток, з визначенням необхідних для цього ресурсів, механізмів реалізації, встановленням етапів реалізації та конкретних виконавців, а також критеріїв ефективності.

На формування та розвиток менеджерів, впливає ряд чинників зовнішнього середовища, які можна згрупувати за чотирма напрямами:

– політичні – зміни у законодавчій базі (у сфері освіти, науки, інноваційної діяльності, зайнятості населення і т.д.); стандарти підготовки фахівців з вищою управлінською освітою; інституціональна інфраструктура сфер, що формують фахівця з вищою освітою; державна політика у сфері освіти; механізми державного регулювання сфер, що формують фахівця; політична стабільність в країні; бюджетна політика країни; зовнішня орієнтація країни (курс на євроінтеграцію тощо); міжнародне співробітництво в освітній сфері;

– економічні – витрати на фінансування освітньої, соціальної, інформаційної, сфери охорони здоров’я тощо; кількість ВНЗ, що готують менеджерів, їх акредитація; економічна активність населення; динаміка зайнятості населення; рівень ВВП на душу населення; тенденції світового, національного та регіональних ринків інтелектуаль ної праці; обсяги інвестиції у людський капітал фахівця (сім’я, роботодавець, держава); середній рівень заробітної плати фахівців управлінського профілю;

– соціальні – якість та рівень життя населення; рівень індексу людського розвитку; демографічні процеси в країні та окремих регіонах (рівень народжуваності, смерт ності, вікова структура населення тощо); фізичне та моральне здоров’я нації; міграційні процеси у суспільстві; диференціація суспільства за рівнем доходів; платоспроможний попит населення на освітні послуги; політика соціально-трудових відно син у країні; соціальна роль знань у суспільстві; інтелектуальна безпека,менталітет, рівень інноваційної та загальної культури нації;

– технологічні – тенденції у науково-дослідній сфері; кількість підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність та займаються науковими розробками; кількість патентів на 1000 осіб населення; фінансування науково-дослідної діяльності підприємств та установ; рівень розвиненості інноваційної інфраструктури; інформатизація суспільства та розвиток систем комунікацій; модернізація матеріально-технічної бази освітніх закладів; інноваційні методи підготовки фахівців.

Управління процесами формування та розвитку менеджерів у сучасних умовах трансформаційної економіки має носити інноваційний характер, що вимагає новітніх підходів для досягнення поставлених цілей, а також інноваційних механізмів на основі застосування провідного закордонного досвіду. Державні інноваційні механізми уявляють собою цілісну систему, що складається з принципово нових методів організації процесу управління та механізмів державного впливу, що спрямовані на інноваційний розвиток і ефективну реалізацію цілей підготовки менеджерів, з метою її оновлення, модернізації, удосконалення та отримання високого рівня ефективності [2].

Серед державних механізмів формування та розвитку менеджерів слід виокремити наступні:

– нормативно-законодавчі – забезпечу ють взаємовідносини між сфе рами, що формують менеджера через нормативно-правові акти; створення концепції та національної стратегії підготовки менеджерів, стандартів їх підготовки;

– адміністративні – забезпечують функціонування системи органів, що регулюють попит та пропозиції на ринку інтелектуальної праці ; розробка стра тегічних програм на регіональному рівні; розширення автономності вузів;

– маркетингові – моніторинг ситуа ції, що склалася, на ринку управлін ської праці; планування показн иків соціально-економічного роз витку сфер, що формують менеджера;

– профорієнтаційні – активізація професійного самовизначення особистості, виявлення професійних здібностей, інтересів, можливостей магістрів та спеціалістів;

– інвестиційні – регламентують обсяги інвестицій в люд ський капітал менеджера з боку са мого фахівця, сім’ї, ВНЗ, роботодавця;

– фінансові – бюджетна політика у сфері освіти (% коштів на фінансування освіти у ВВП); податкова політика; регулювання рівня диференціації доходів населення; фінансове забезпечення умов ефективного формування менеджерів;

– інформаційні – запровадження су часних інтерактивних засобів навчан ня в систему управлінської освіти; налагодження комунікацій між сферами, що формують менеджера; належне інформаційне забезпечення менеджера на підприємстві;

– управлінські – включають організа ційні (кадрове, матеріально-технічне, інфраструктурне забезпечення підготовки менеджерів) та мотиваційні аспекти (регулювання трудової поведінки учасників підготовки менеджерів тощо) формування, розвитку та ефективної діяльності управлінських кадрів;

– соціальні – націлені на регулюван ня соціальної підсистеми формуван ня та розвитку менеджерів (підви щення індексу людського розвитку, регулювання демографічних процесів у суспільстві тощо); налагодження системи соціального партнерства між ланками, що формують менеджера.

Державні механізми формування та розвитку менеджерів мають бути націлені на усунення обмежників інноваційної активності менеджерів у країні: відсутність належної матеріально-технічної, кадрової, інформаційної, нормативно-правової бази для підготовки інноваційно-орієнтованих менеджерів, значний відсоток дипломованих менеджерів, зайнятих не за профілем діяльності, відсутність взаємозв’язку між ланками, що формують менеджера, превалювання в мотивації фахівців матеріальної частини.

Список використаних джерел:

1.             Клепко С.Ф. Філософія освіти в європейському контексті: монографія / С.Ф. Клепко. – Полтава: ПОІППО, 2006. – 328 с.

2.             Комар Ю.М. Наукові засади інноваційних механізмів державного управління підготовкою студентів управлінських спеціальностей: монографія / Ю.М. Комар. – Донецьк: СПД Купріянов, 2008. – 358 с.

3.             Мусієнко І.І. Механізми державного управління інноваційним розвитком вищої освіти [Електронний ресурс] / І.І. Мусієнко // Державне управління: удосконалення та розвиток: електрон. наук. фах. вид. – Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=205