WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Корнєєв М.В.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Україна

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ

Інституціоналізм – концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування [ 5 ]. З точки зору представників інституціоналізму інститути - це спосіб мислення й дії, що втілюється в соціальних звичаях, установах, правилах. Проте інститути - це не просто сукупність формальних і неформальних правил, що визначають поведінку людей. Це конструкції, які інтерпретують сферу інформації і роблять світ більш зрозумілим.

Інституціоналізм як теорія спочатку розвивався у межах класичної економічної теорії з використанням принципів соціології й еволюції, що відображено у працях А. Сміта, К. Маркса, Дж. Кейнса. Представники неоінституціоналізму (Д. Норт, О. Уільямсон, М. Олсон, Р. Познер, Р. Нельсон, С. Уінтер) вважають інститути не стільки культурним або психологічним феноменом, скільки набором правових норм, неформальних правил, що жорстко спрямовують економічну поведінку індивіда і організації [ 3 ].

Впродовж кількох останніх років українські автори опублікували ряд наукових праць, присвячених розробці інституціональної економічної теорії (С. Архієрєєв, А. Чаусовський, О. Прутська, В. Липов, В. Якубенко, О. Яременко). В галузі інституціонального аналізу активно працюють О. Бєляєв, І. Бочан, М. Білоусенко, Т. Гайдай, В. Геєць, А. Гриценко, В. Дементьєв, М. Звєряков, М. Йохна, І. Малий, О. Нестеренко, Р. Пустовойт, В. Тарасевич та ін.

Науковими центрами, де ведуться систематичні дослідження в галузі інституціональної теорії, є Харківський національний університет ім. В. Каразіна, Державна установа «Інститут економіки та прогнозування НАН України», Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана, Донецький національний технічний університет, Донецький національний університет, Львівський національний університет ім. І. Франка.

Інтерес до інституціональної теорії взагалі й особливо до її неоінституціонального напряму, як справедливо зауважує Р. Нурєєв, пов’язаний зі «свідомими спробами подолати обмеженість ряду передумов, характерних для економікса (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні економічні процеси комплексно й всебічно. Багато економістів розуміють, що в жодній екс-радянській країні ці передумови ще не склалися, а тому підхід, заснований на діяльності раціонального, максимізуючого корисність за умов досконалої конкуренції індивіда, суперечить реальному стану речей» [ 4 ]. Говорячи про популярність інституціональних теорій на пострадянському просторі, не можна не відмітити й фактор наукової моди. Рідка дисертація або монографія в галузі економічної теорії обходиться без використання дефініції «інститут» і прикметника «інституціональний».

Як зазначає В. В. Дементьєв, серед об’єктивних чинників, які зумовлюють науковий інтерес до інституціональної теорії, слід відзначити рухливість і нестійкість інституціонального середовища в перехідних економіках пострадянських країн. Основні залежності між макроекономічними параметрами (грошові агрегати, рівень зайнятості, обсяг ВНП, інфляція, сукупний попит тощо), а також залежності між параметрами виробничої функції на рівні фірми опосередковуються впливом інституціональних умов, що постійно змінюються. Тому в чистому вигляді аналіз кругообігу ресурсів на макро- і мікрорівнях носить абстрактний характер і не дозволяє отримати достовірні висновки про реальний стан економіки, й розробляти адекватні прогнози та заходи економічної політики. Крім того, для перехідної економіки залишається відкритим питання про вибір інститутів, причому насамперед базових. Розв’язання цієї проблеми є в довгостроковому плані більш суттєвим для забезпечення економічного розвитку, ніж розв’язання проблеми вибору між варіантами, наприклад, курсової політики [ 2 ].

Аналіз інституціональних «пасток» перехідної економіки здійснюється, наприклад, в праці В. Ляшенко, де автор з’ясовує передумови виникнення ситуації інституціональних «пасток» і визначає шляхи їх подолання. Ним обґрунтовується необхідність побудови на основі неоінституціональної теорії загальної концепції виникнення економічних аномалій.

Особливий інтерес у дослідників викликає проблема співвідношення й взаємодії формальних і неформальних інститутів у перехідній економіці України. Так, А. Чаусовський обґрунтовує висновок про те, що характерною рисою трансформаційних економічних систем є їх деінституціоналізований стан і перехід від стосунків на основі формальних інститутів до неформальних взаємодій. З точки зору даного автора неформальні інститути структурно включають, по-перше, неформальні господарські практики, що генеруються системою формальних інститутів і, по-друге, сукупність соціальних норм, джерелом яких є культура [ 2 ].

Цікавий погляд на причини економічної кризи має доктор економічних наук Львівського національного університету ім. Івана Франка І. О. Бочан, який в своїй дисертації зазначає, що в економічній літературі описано чимало причин кризи української економіки: недосконалість податкової системи, втрата виробничих зв’язків, криміналізація суспільства, корумпованість чиновників, надмірна монополізація, недієздатність держави тощо. Однак, на його думку, «головною причиною є руйнування інституціональної системи і виникнення інституціонального вакууму внаслідок невизнання і відкидання більшості суспільних інститутів, масового порушення формальних та неформальних прав і норм поведінки суб’єктів господарювання». На думку автора, системний вакуум з’являється передусім у країнах, які використовують найбільш радикальні методи для демонтажу попередніх суспільних інститутів. Отже, як зазначає автор, «найголовніша серед причин економічної кризи в Україні є відсутність або нерозвинутість багатьох необхідних інститутів, які опосередковують зв’язки між ринком, державою і суспільством» [ 1 ].

Також І. О. Бочан стверджує, що інституціональний погляд на приватний сектор в перехідній економіці України утверджує думку, що тут панують неконкурентний капітал і бізнес, які перерозподіляють, а не виробляють, спекулюють, а не інвестують. Автор стверджує, що в Україні руйнація інститутів приватного сектора виявляється в багатьох негативних явищах – таких як збільшення частки тіньової економіки; нагромадження неплатежів і простроченої заборгованості; доларизація і бартеризація економіки; зниження частки банківських кредитів; ослаблення захисту контрактів і прав власності; зростання корупції і злочинності [ 1 ].

Як висновок, можемо зазначити, що сучасний інституціоналізм не лише констатує, а науково обґрунтовано вимагає участі держави в економічних процесах, органічного включення державних механізмів управління, механізмів державного управління та ринкових механізмів саморегуляції економіки. Ринкова економіка є, насправді, економікою змішаного типу, в якій мають плідно реалізуватись динамізм капіталізму; ефективність ринкового господарства; соціальна орієнтація економічних відносин.

Список використаних джерел:

1. Бочан І. О. Формування приватного сектора в умовах ринкової трансформації економіки України: проблеми інституціональної теорії і практики: Дис. д-ра екон. наук: 08.01.01 / І. О. Бочан // Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. – Л., 2002. – 396 с.

2. Дементьєв В.В. Новий інституціоналізм в Україні: основні напрями та перспективи досліджень / В.В. Дементьєв // Історія народного господарства та економічної думки України. – 2005. – № 3.

3. Мельникова В. І. Національна економіка: навч. посіб. / В. І. Мельникова. – К.: ЦУЛ, 2011. – 248 с.

4. Нуреев Р. М. Постсоветский институционализм / Р. М. Нуреев, В. В. Дементьев. – Донецк: Каштан, 2005. – 480 с.

5. Проскурін П.В. Історія економіки та економічних учень: навч. посіб. / П.В. Проскурін. – К.: КНЕУ, 2005. – 372 с.