WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Солоха Д.В.

Донецький державний університет управління, Україна

ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК ЗАПОРУКА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ   КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ РЕГІОНУ

Рівень економічного розвитку суспільства базується на економічному становищі кожного окремого регіону. Базисом ефективного функціонування економічної системи країни безумовно виступають промислово розвинені регіони.

За умов подальшої глобалізації особливої уваги набуває конкурентний стан окремих регіонів, які в свою чергу забезпечують конкурентні переваги країни, позиціонують її у світовому глобалізованому просторі.

Сучасна науково-технічна революція (НТР) здійснила зміни у відносинах продуктивних сил, джерелах і ресурсах що забезпечують економічне зростання на регіональному рівні, прискорила процес інтернаціоналізації світового господарства, загострила масштаби конкуренції.

Кожна держава в умовах глобалізації прагне зайняти вигідну позицію в багатосторонньому і мобільному міжнародному поділі праці, максимально використати ті конкурентні переваги, які виникають в наслідок інтеграції та поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків, і забезпечити власну економічну безпеку, на засадах ефективного використання інноваційного потенціалу.

Використання досягнень НТР відкриває широкі можливості для оперативного реагування на зміни ринкового попиту, оновлення товарної номенклатури, зниження витрат тощо.

Згідно з концепцією еволюціоністів, світова економіка зазнає циклічних коливань через зміну технологій з подальшим підвищенням конкурентоспроможності виробництва, поглиблення інтеграції.

Тому інноваційний потенціал відіграє вирішальну роль у циклах економічного розвитку, становить основу перетворень соціально-економічних систем, визначає темпи і масштаби економічних процесів й трансформацій.

Отже, не випадково інновації стали одним з основних чинників конкурентоспроможності національних економічних систем , основою яких, своєрідним підґрунтям, виступає кожна окрема соціально-економічна система регіонального рівня.

Звісно, що коли довгі хвилі генеруються в економіці індустріальних країн, то в умовах глобалізації за допомогою міжнародного обміну і трансферту вони передаються іншим.

Крім того, для сучасного етапу розвитку світового господарства характерна акселерація інноваційних хвиль, яка призводить до скорочення останніх із 60 -50 років до 40 – 30, завдяки зменшенню терміну між винаходом новинок та початком їх серійного виробництва, швидкому падінню вартості наукомістких продуктів та становленню інформаційного суспільства.

На переконливу думку відомого англійського економіста К. Фрідмена, довгохвильове піднесення радикальних нововведень – це процес дифузії технологічної парадигми від лідерів у певних секторах економіки до економічної системи в цілому.

Значне поширення технологій можливе в результаті соціальних та інституціональних змін, таких як:

- кооперація та конкуренція в підприємництві;

- організація науково-дослідної роботи;

- стимулювання інноваційної діяльності;

- національні й міжнародні режими економічного регулювання.

Тому в епоху глобалізації на початку п’ятого великого циклу (початок 90-х років ХХ ст.) у високорозвинутих країнах можна очікувати дифузію інновацій до найбільш підготовлених для цього процесу країн.

Згідно з розрахунками фахівців, імпульси інноваційної активності, які виходять із центру інноваційного поля, можуть призвести в другому десятилітті ХХІ ст. до структурних перетворень в економічних системах як окремих промисловорозвинених регіонів так й країн в цілому.

Інноваційні зміни в підприємництві порушують рівновагу, але створюють внутрішню енергію зростання конкурентоспроможності та можливості переходу економічної системи на якісно новий рівень. Тому очевидно, якщо немає дієвих механізмів підвищення ефективності використання інноваційного потенціалу регіонів – як базису, то неможливо підвищувати і підтримувати конкурентоспроможність національної економіки.

Серед чинників, які визначають конкурентоспроможність національної економіки, дедалі більшого значення набувають такі конкурентні переваги, як рівень технології, якість інноваційних систем, ефективність використання людського капіталу, інституційне середовище тощо.

Рівень конкурентоспроможності багатьма вченими розглядається як результат функціонування національної системи, ураховуючи поряд з економічними характеристиками соціологічні, політичні та правові.

Конкурентна перевага, отримана на тлі використання інноваційного потенціалу, має для економістів особливий зміст, оскільки термін «порівняльна перевага» вживається нині в ширшому значенні. Країна отримує порівняльні переваги в тих сферах, де інтенсивно використовуються чинники, які є в надлишку. Відповідно, продукція цих регіонів й галузей експортується, а імпортуються ті товари і послуги, у виробництві яких країна має порівняльну недостатність чинників, тобто низький потенціал.

Конкурентні переваги виражаються або в низьких виробничих витратах, або в спроможності змінювати і контролювати ціну з надбавкою, що перевищує додаткову вартість зміни цін (диференціація продукції). Компанії досягають конкурентних переваг, якщо покупці в цій країні дуже вимогливі до інноваційних товарів та послуг, тобто попит дозволяє конкурувати як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках, за умов вдалого використання інноваційного потенціалу.

Проте, на наш погляд, саме радикальні інновації, які зумовлені процесами глобалізації світової економіки, уможливлюють набуття вагомих конкурентних переваг і лідерство серед великої кількості конкурентів, як на внутрішньому так й на світовому ринках.