WEB-ресурс научно-практических конференций

Цаберябий С.А.

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Україна

ПРОБЛЕМИ ПОСТКРИЗОВОГО ВІДНОВЛЕННЯ КРАЇН ЄВРОЗОНИ

Після двадцяти років з моменту підписання Маастрихтської угоди в Європейському Союзі визнають неможливість подальшого існування об’єднання без імплементації відповідних реформ. Втім, дискусійним залишається питання про наявність однакових стимулів для всіх країн-членів ЄС та, зокрема, Єврозони, при реалізації трансформаційних змін у бік зниження фінансової фрагментації та поглиблення уніфікації різного роду політик.

Мета даного дослідження полягає в аналізі ефективності європейських підходів до посткризового відновлення та визначенні потенційних моделей майбутнього функціонування Єврозони.

Позитивний ефект від створення Єврозони характеризують наступні цифри: на 2010 рік ВВП Єврозони зріс на 332 млрд. євро, що пояснювалось низкою чинників, серед яких активізація внутрішньої та зовнішньої торгівлі, зростання конкурентоспроможності, уніфікація відсоткових ставок, комплекс технічних умов (скорочення інформаційних і трансакційних витрат, ризиків курсової стабільності) [3].

Втім, більш детальний аналіз демонструє чітку нерівномірність розподілу отриманої вигоди. Так, лише на Німеччину припадала половина окресленої суми, а саме – 165 млрд. євро, 113 млрд. євро з яких зобов’язані саме фактору конкурентоспроможності, тоді як економічний виграш Франції у сумі 14 млрд. євро майже у десять разів менший від здобутків свого партнера по Союз [4]. Пояснення цього феномену лежить в площині конкурентоспроможності, суттєве зростання якої спостерігалось лише у трьох країнах ЄС – Австрії, Нідерландах та Німеччині. Ліквідація розривів у продуктивності економік ЄС стала чи не першочерговим завданням за існуючих обставин, коли країни так званого ядра мають всі шанси на покращення економічних реалій, а країни периферії – на їхнє погіршення.

Проблематика конкурентоспроможності у європейському вимірі набуває нових проявів при розгляді ситуації, що склалася на ринку праці в ЄС, який залишається вкрай сегментованим з неуніфікованим трудовим законодавством. Так, показники відносних витрат компаній на одиницю праці у період з 2000 р. по 2011 р. для Німеччини та Греції різняться майже у 18 разів: 2% проти 35% [6], що вкотре актуалізує проблему конкурентоспроможності як найголовнішого ризику посткризового пошуку імпульсів до зростання.

Зрушення в ситуації із конкурентоспроможністю всередині ЄС не обмежуються стимулами зростання продуктивності праці у країнах, що опинились поза переліком трійки лідерів. Чистий експорт Нідерландів, Німеччини та Австрії за період існування євро становить відповідно 6%, 4% і 2% від ВВП, в той час як у Греції, Португалії та Іспанії – дефіцит у 12%, 10% і 6% ВВП [6]. Крім того, на дефіцит торгового балансу у країнах Південної Європи накладається ще й проблема державного боргу, стимулювання якого частково пояснювалося структурною слабкістю країн-боржників.

Економічний дисбаланс в контексті грецьких реалій характеризується підтримуванням як дефіциту торгового балансу, так і рівня споживання за рахунок накопичення боргу на тлі ігнорування ринками зловживання запозиченнями до початку кризи 2008 року. До введення євро у безготівковий оборот Греція сплачувала 25% за борги строком погашення 10 років, Німеччина – не більше 8% [1]. Після створення монетарного союзу ринок прирівняв всі показники до німецьких 8%, що нівелювало відмінність у дохідності. Така ситуація сприяла поверненню спредів з початку кризи до показників 1980-х років, відображаючи фундаментальні розриви між країнами Півдня і Півночі.

Нуріель Рубіні досить скептично оцінює можливості поліпшення ситуації у європейських периферійних країнах суто через механізми економії, без віднаходження національних джерел економічного відновлення, яке є необхідною, але не достатньою умовою для зміни співвідношення ВВП до боргу [5]. Окрім того, економіст акцентує увагу на відсутності чи не найголовнішого каналу згладжування дисбалансів, а саме фіскального, окремі форми якого заборонені самими Маастрихтськими критеріями, згідно з якими монетарне об’єднання існує саме по собі, тоді як існування фіскального взагалі не передбачалося. Хоча в ЄС показник переміщення коштів між бюджетами не перевищує 0,1% ВВП [2], варто відзначити, що саме поєднання монетарної та фіскальної компонент співпраці є ознакою цілісного економічного союзу.

Таким чином, нинішня криза актуалізувала проблему різнорідності проявів нестабільності в інтеграційних об’єднаннях, і поставила під сумнів не лише існування європейської валюти, а й цілісність Європейського Союзу. Враховуючи зазначене, очевидно, що сценарії майбутнього функціонування Єврозони тісно пов’язані із фундаментальними проблемами об’єднання, найоптимістичнішим з яких, на нашу думку, виступає створення фіскального союзу. Такий союз передбачає формування єдиного економічного Уряду, що мав би забезпечити суттєво більші обсяги міжбюджетних трансфертів.

Наступна модель функціонування Єврозони пов’язується з розширеним фіскальним пактом і «стриманішим» варіантом фіскального союзу. За таки обставин національні уряди лише координують фіскальну політику, проте головні її засади визначають самостійно.

Монетарна інтеграція, на відміну від двох попередніх сценаріїв вирішення проблем в межах Єврозони, на наш погляд, видається результативною лише у короткостроковій перспективі і вкрай нестабільною у довгостроковому вимірі. Через труднощі прийняття рішень у ЄС та політичні маніпуляції з боку урядів окремих країн, ЄЦБ вже намагається нівелювати структурні диспропорції регіону, використовуючи монетарні важелі та кредитні методи, що збільшують інфляційні ризики.

Останній сценарій розвитку подій – союз країн так званої Півночі, що може охопити виключно структурно потужні економіки – Німеччину, Францію, Бельгію, Люксембург, Австрію, Нідерланди, Фінляндію, Естонію, Словаччину, Словенію. Проблемні ж країни – Греція, Іспанія, Ірландія, Португалія та Італія – за таких обставин залишають валютний союз. Таким чином, необхідною передумовою збереження цілісності Єврозони є, в першу чергу, подолання внутрішніх дисбалансів за рахунок відновлення конкурентоспроможності так званих країн-периферії.

Список використаних джерел:

1. Резнікова Н.В. Проблеми забезпечення стабільності в Єврозоні в умовах фінансової волатильності / Н.В. Резнікова , М.М. Відякіна // Вісник Донецького національного університету. Науковий журнал. – Серія В: економіка і право. – № 1. – Донецк : ДонНУ , 2010. – С. 241–247.

2. Резнікова Н. Європа: момент істини, або далі буде [Електронний ресурс] / Н. Резнікова . – Режим доступу: http://www.euroatlantica.info/index.php?id=4237

3. European growth and renewal : The path from   crisis   to recovery [ Electronic resource ]. – Mode of access : http://www.mckinsey.com/Insights/MGI/Research/Productivity_Competitiveness_and_Growth/European_growth_and_renewal_path_to_recovery

4. Feldstein M. The Euro Zone's Double Failure [ Electronic resource ] / M. Feldstein . – Mode of access : http:// www.belfercenter.ksg.harvard.edu/publication/21623/euro_zones_double_failure.html.

5. Monaghan A.   Eurozone will collapse this year , says Nouriel Roubini [ Electronic resource ] / A. Monaghan ,   R. Fletcher . – Mode of access : http://www.telegraph.co.uk/finance/financialcrisis/9046365/Eurozone-will-collapse-this-year-says-Nouriel-Roubini.html.

6. Selected Principal European Economic Indicators [ Electronic resource ]. – Mode of access : http:// www.epp.eurostat.ec.europa.eu/portal/page/portal/euroindicators/peeis.