WEB-ресурс научно-практических конференций

Д.е.н. Мних О.Б., Іванова Д.О.

Національний університет «Львівська політехніка», Україна

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ У КОНКУРЕНТНІЙ ЕКОНОМІЦІ

Забезпечення стійкої тенденції до зниження витрат виробничих ресурсів є однією із важливих довгострокових конкурентних переваг промислового підприємства, особливо при домінуванні матеріальних витрат в загальній сумі операційних витрат. Така політика базується на вмілому поєднанні операційного і маркетингового важелів, коли ефекти масштаби виробництва доповнюються додатковими можливостями розширення асортиментного ряду виготовлюваної конкурентоспроможної продукції чи пропонованих послуг без зміни діючих технологій. Подібні ситуації особливо яскраво проявляються в часи стагнації економіки і загострення конкуренції між вітчизняними та іноземними фірмами, при зростанні зовнішніх витрат виробництва, як наслідків високих темпів збільшення цін на енергетичні ресурси і металопродукцію, при зміні мінімального рівня заробітної плати і посиленні впливу регулятивних заходів, які стосуються охорони навколишнього середовища, впровадження нових технічних стандартів в автомобілебудуванні тощо. Чим більша економія ресурсів на забезпечення випуску конкурентоспроможної продукції, тим вищою буде фінансова автономія виробників. Потреба в додаткових матеріальних ресурсах, як показує вітчизняна практика, часто супроводжується залученням додаткових кредитних ресурсів, внаслідок чого зростає питома вага умовно-постійних витрат підприємства і погіршується структура маржинального доходу. Це звужує простір маневреності в системі менеджменту і, відповідно, знижує вірогідність прийняття раціонального рішення, а також погіршує критерії, які впливають на інвестиційну привабливість товаровиробника для іноземних інвесторів.

Незважаючи на те, що політика держави спрямована на зниження ресурсо - та енергоємності, ресурсоємність вітчизняної продукції у 3–4 рази перевищує аналогічні показники розвинених країн світу. Проблема подальшого зниження ресурсо- та енергоємності ВНП країни полягає у тому, що на відповідних рівнях не створено дієвих управлінських механізмів впровадження ресурсозберігаючих заходів, зокрема, відсутній повноцінно функціонуючий ринок ресурсозберігаючої продукції, який би забезпечував ефективне включення ресурсозберігаючих послуг та продукції у товарно-грошові відносини. Розвиток такого ринку у національній економіці на даний час відбувається хаотично – як результат, гальмуються процеси ресурсозбереження, їх ефективність набагато нижча, аніж у розвинених країнах.

Важливість ресурсозбереження підтверджується Законом України "Про енергозбереження" від 01.07.1994 р. № 74/94-ВР, Законом України "Про відходи" 05.03.1998 р. № 187/98-ВР, комплексною державною програмою енергозбереження України.

Для того щоб на підприємстві здійснювати управління ресурсозбереженням, необхідно створити відповідну систему, яка в майбутньому вирішить задачі, пов'язані з подоланням невизначеності шляхів і результатів ресурсозбереження. В основі такої системи підсистеми – грошові або фінансові ресурси відіграють основну роль для розвитку і підтримки діяльності підприємства. Конкретизуючим в даному випадку виступає фактор інвестиційного ресурсу. Дотримання ресурсозбереження – важлива характеристика якості техніки і технології. Техніка вважається ресурсозберігаючою, якщо вона вимагає менше витрат ресурсів на виготовлення та експлуатацію. Ресурсозберігаючою технологією називають технологію маловідходну або безвідходну. Необхідність ресурсозбереження викликана дефіцитом багатьох видів ресурсів, виснаженням їх запасів в природі, значним подорожчанням видобутку та іншими факторами.

Розглянемо детальніше стан вирішення проблеми ресурсозбереження на рівні держави, в даному випадку ми можемо порівняти розвиток ресурсозберігаючих технологій в нашій країні та окремих зарубіжних країн.

Дефіцит матеріальних та енергетичних ресурсів обумовив спад промислового виробництва в Україні, який особливо відчутний в 2008–2011 роках. Індекс промислового виробництва становив: в 2008 році – 96,9%, а в 2009 – 78,1%. Це був кризовий період для країни, проте в 2010 та 2011 роках індекс становив відповідно 111,2% та 107,3% [1] . Ця динаміка вказує, що, не дивлячись на стабілізацію економіки, показники поступово погіршуються, а отже слід змінювати відношення до виробництва та ресурсів в цілому. Падіння виробництва непродовольчих товарів спричинене власне недостатнім забезпеченням промисловості тими чи іншими ресурсами. Через відсутність коштів на якісне відтворення всього виробничого потенціалу країни невпинно зростає частка зношених основних фондів, екологічно небезпечних об'єктів, знижується частка конкурентоспроможної промислової продукції, середня тривалість життя населення і т. д.

Для рівня країни (регіону) стратегія ресурсозбереження має розроблятися на тривалу перспективу, наприклад, у США діє програма ресурсозбереження на 40 років [5] . Отже, система державного регулювання і підтримки розвитку підприємств на сучасному етапі повинна містити в собі такі основні підсистеми: правового забезпечення, фінансово-кредитної підтримки, інфраструктурного, маркетингового, логістичного й інформаційного забезпечення, страхування від надзвичайних подій і стихійних лих.

Головною рисою ресурсозберігаючої діяльності підприємства на сьогодні повинна бути орієнтація на проведення комплексу заходів, які швидко реалізуються, охоплюють різні сторони його діяльності та дозволяють досягти максимального ефекту економії. Взаємодія держави і підприємств (10 липня 2010 р. був прийнятий ЗУ «Про державно-приватне партнерство») передбачає використання різного інструментарію: фінансування, податкової політики, регулювання соціального страхування та забезпечення, створення інформаційної та правової інфраструктури. Додатковий суспільний ефект в даному контексті можна отримати завдяки використанню досвіду окремих зарубіжних країн щодо початкової професійної підготовки молоді. В цьому напрямі державні органи передусім повинні стимулювати підприємства за допомогою прямого фінансування внутрішньо фірмових систем навчання. Так, наприклад, за наймання та навчання молоді 16–18 років, яка ще не має повної середньої освіти, державні органи Великобританії, Італії, Швеції покривають до 80% витрат підприємств. Необхідність постійної перепідготовки персоналу висунула практично в усіх країнах з ринковою економікою вимогу створення системи спеціальних підрозділів фірм (навчальні центри та курси, відділи кадрової політики тощо). Систему професійної підготовки робітників мають 80% підприємств Японії. Витрати американських компаній на перепідготовку та підвищення кваліфікації персоналу становлять до 5% прибутку, не враховуючи державних дотацій, що дозволяє покращувати якість трудових ресурсів та позитивно впливає на продуктивність виробництва. В цьому контексті можна також виділити підсистеми наукового забезпечення, екологічної і економічної освіти та підвищення кваліфікації, які потрібно активно розвивати підприємницьким структурам в Україні та запозичувати позитивний досвід провідних зарубіжних країн [2].

Нині суспільству необхідно переорієнтуватися на нові умови господарювання, коли інтелектуальні ресурси мають розглядатися як головний чинник економічного розвитку. Тоді ефективне використання керівництвом інтелектуальних ресурсів має забезпечувати зростання ринкової вартості підприємства, його капіталізації та впливатиме на конкурентні переваги на ринку.

Важливе значення в системі управління ресурсозбереженням належить раціональному і ефективному плануванню та управлінню фінансовими ресурсами, оптимізації зовнішніх джерел фінансування. Це вимагає посилення контролю за цільовим використанням коштів, в тому числі на маркетинг і логістику, адже зміна географії збуту продукції та інтенсивності матеріальних потоків та векторів їхнього руху відображається на динаміці маркетингових і логістичних витрат. Рух фінансових ресурсів підприємств (прибутку, амортизаційних відрахувань тощо) здійснюється у формі грошових потоків. Таким чином, діяльність підприємства супроводжується безперервним рухом грошових ресурсів, які спочатку надходять на рахунки (до каси) підприємства, формуючи його фінансові ресурси, а потім витрачаються за певними напрямами. До основних джерел фінансування відтворення основного капіталу належать власні, позикові та залучені кошти.

У зв'язку з переходом до інтенсивного ресурсозберігаючого типу економічного зростання, заснованого на використанні досягнень НТП, зниженні фондомісткості та матеріаломісткості продукції, підвищенні продуктивності праці, поліпшенні техніко-економічних показників та якості продукції, зростають можливості ресурсозбереження. Науково-технічний прогрес – це безперервний процес відкриття нових знань і застосування їх у суспільному виробництві, що дозволяє по-новому поєднувати і комбінувати наявні ресурси в інтересах збільшення випуску високоякісних кінцевих продуктів при найменших затратах.

У широкому розумінні на будь-якому рівні – від фірми до національної економіки – під науково-технічним прогресом мається на увазі створення та впровадження нової техніки, технології, матеріалів, використання нових видів енергії, а також поява раніше невідомих методів організації та управління виробництвом. Впровадження нової техніки і технології – це досить складний і суперечливий процес. Прийнято вважати, що вдосконалення технічних засобів знижує трудовитрати, частку праці у вартості одиниці продукції. Проте в даний час технічний прогрес "дорожчає", призводить до зростання капітальних затрат, продовження періоду окупності інноваційно-інвестиційних проектів, так як вимагає створення і застосування все більш дорогих верстатів, ліній, роботів, засобів комп'ютерного управління; підвищених витрат на екологічний захист. Все це відображається на збільшенні частки витрат на амортизацію та обслуговування застосовуваних основних фондів у собівартості продукції. Тим не менше конкурентоспроможність підприємства, його здатність утриматися на ринку товарів і послуг залежить, в першу чергу, від сприйнятливості виробників товарів до новинок техніки і технології, що дозволяє забезпечити випуск і реалізацію високоякісних товарів при найбільш ефективному використанні матеріальних ресурсів при активізації інноваційної діяльності.

Важливим чинником соціально-економічного розвитку територіальних та локальних утворень є також і природні ресурси, особливо в аграрних регіонах. І від того, наскільки збалансованим є їх господарське освоєння та гнучкою система регулювання залучення у відтворювальний процес, залежить фіскальний ефект для бюджетів різного рівня [3].

Поряд із соціально-економічними й екологічними аспектами, вітчизняними дослідниками виділяються техніко-технологічні аспекти. Дійсно, удосконалювання й кардинальне оновлення технологій має бути поставлене на чільне місце ефективного розвитку підприємницької діяльності.

Проведене дослідження показало, що раціональне ресурсоспоживання й ресурсозбереження є проблемою комплексною й багатоплановою. У майбутньому для більшості підприємств назріла необхідність впровадження в практику маркетингу товару третього рівня, що уможливлює доступ до ширшого асортименту фінансово-кредитних, інформаційних, логістичних та післяпродажних послуг товаровиробника в процесу просування власної спеціалізованої продукції. В залежності від того, наскільки ефективно та раціонально здійснюється політика ресурсозбереження на підприємствах, залежить розвиток як окремих підприємств, підвищення якості природокористування в розрізі економічної ефективності, так і його ділових партнерів і збереження національного багатства країни в цілому.

В умовах розвитку конкурентної економіки знань особливо важливу роль має ідентифікація учасників комерціалізації інноваційних технологій та їх диференціації в залежності від можливостей доступу до різних ресурсів, в тому числі, інформаційних, ступеня новаторства, базових компетенцій, спеціальних знань тощо. Такий підхід істотно розширює теоретично-методичні аспекти дослідження проблеми ресурсозбереження на різних стадіях життєвого циклу галузі, підприємства, окремого інноваційного проекту і товару.

Список використаних джерел:

1. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

2. Городянська Л.В. Облік відтворюваних економічних ресурсів на підприємстві / Л.В. Городянська // Фінанси України. – 2007. – № 7 – С. 113–121.

3. Черчик Л.М. Регіональні проблеми природокористування / Л.М. Черчик // Регіональна економіка. – 2007. – № 4 – С. 107–117.

4. Сотник І.М. Управління розвитком ринку ресурсозбереження в Україні: проблеми і перспективи / І.М. Сотник, Ю.О. Мазін // Сталий розвиток економіки: Всеукраїнський науково-виробничий журнал. – 2011. – № 4. – C. 3–8.

5. Радчук І.М. Сутність поняття «ресурсозбереження» та шляхи його впровадження на підприємстві / І.М. Радчук // ВЕСТНИК ХНТУ. – 2009. – № 3(36). – C. 93–96.