WEB-ресурс научно-практических конференций

ПРОТЕКЦІОНІЗМ – ЯК ПЕРЕДУМОВА БЕЗПЕКИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Р.М. Дацків

В сучасних умовах все актуальнішим стає питання забезпечення сталого економічного розвитку шляхом раціонального використання зовнішніх чинників.

За цих обставин надзвичайно важливими є концентрація зусиль і ресурсів, визначення пріоритетів економічної політики на таких напрямках, які забезпечать довготривалий і стабільний економічний поступ в умовах загострення конкуренції, що посилюється сучасною глобалізацією всесвітньогосподарських процесів” [1] .

В цьому контексті виникає питання, як забезпечити економічний розвиток: чи повністю довіритись „невидимій руці” ринку, про яку писав А.Сміт, чи здійснювати активну політику державного регулювання економіки.   На нашу думку, не має сумніву, що саме на державі лежить відповідальність за формування такого середовища, яке повинно стимулювати економічний розвиток, враховуючи політичні, економічні та соціальні інтереси громадян, національного капіталу тощо.

Однак теоретики глобалізації переконані, що держава, як суспільна інституція вже віджила свій вік. Національні держави, як вважають такі автори, як Омае та Райх, перетворилися на місцеву владу для глобальної системи [2] . На їх думку, держави вже не спроможні самостійно впливати на рівень економічної активності чи зайнятість на своїй території – це, здебільшого, диктує вибір міжнародного мобільного капіталу.

Отже існує ймовірність того, що держави стануть придатком глобальних компаній у досягненні надприбутків, адже вже зараз доходи окремих з них в кілька разів перевищують бюджети окремих країн. Про цю небезпеку наголошує відомий економіст Джеймс Голдсміт, наводячи   приклад з історії переговорного процесу Світової організації торгівлі, коли Девід де Пурі (колишній керівник швейцарської делегації на уругвайському Раунді ГАТТ і в той час президент транснаціональної корпорації „Asea Brown Bovery”) запропонував щоб транснаціональні компанії мали „безпосередній доступ” до Світової організації торгівлі. [3]

В умовах глобалізації ліквідація бар’єрів на шляху товарів та капіталу без лібералізації ринків праці є більш вигідна розвиненим державам. Ягдіш Бхагваті в книзі „Вільна торгівля сьогодні” дещо навіть у жартівливій формі зазначив: „якщо ти за вільну торгівлю то повинен також бути за вільний переплив короткотермінового капіталу, за свободу прямих іноземних інвестицій, за свободу міграції, за вільне кохання, за вільне будь-що” [4] . Крім того, глобальні компанії прагнуть легко входити на будь-який ринок і їх дратує наявність будь-яких протекціоністських перешкод. Вже ні в кого не викликає сумніву, що глобальні компанії навчились маніпулювати не тільки свідомістю людей через масову культуру, а й використовувати навіть уряди у досягненні своїх цілей.

Дж.М.Кейнс відзначав, що „головними вадами суспільно-господарської системи, в якій ми живемо, є: нездатність до реалізації повної зайнятості і несправедливий розподіл багатства і доходів” [5] . Кейнс відкинув тезу про можливість функціонування вільного ринку без втручання держави, заявивши про те, що навпаки, вплив держави, спрямований на стимулювання загального споживання є життєво необхідним для дієздатності ринкової системи.

В цьому контексті однофамілець класика економічної теорії - Д.Сміт зазначав, що держава потрібна для того щоб ринки могли функціонувати і капіталізм не знищував сам себе, оскільки капітал часто є короткозорим, а ринки ірраціональні. Ринки, не приборкані морально-політичними законами, будуть говорити, що наркотики, зброя і проституція – це самі цінні товари [6] .

Економічна теорія показала, що за рівності інших умов, міжнародна торгівля вигідна всім сторонам. Проте на практиці інші умови рідко коли бувають рівними, - стверджує Джордж Сорос.. Ті країни, котрі завдяки міжнародній торгівлі опиняються у виграші, нечасто надають компенсацію тим, хто виявився в програші. Дж.Сорос робить висновок, що глобалізація відбувається диспропорційно, поступ наших міжнародних інституцій не встигає за розвитком міжнародних фінансових ринків, а інші політичні механізми відстають від глобалізації економіки [7] .

Френсіс Фукуяма в своїй книзі „Кінець історії або останній самурай” зазначає, що згідно з класичною ліберальною теорією торгівлі, участь у відкритій системі світової торгівлі повинна максимізувати ефекти всіх сторін, навіть якщо один край продає зерна кави, а інший комп’ютери. Слабо розвинуті держави, які надто пізно включаються в цю систему також повинні отримати певну користь з точки зору економічного розвитку, оскільки можуть залучати технології з вже розвинених держав, замість того щоб їх створювати самостійно [8] . Теорія залежності стверджує про дещо інакше: пізніший вихід на стадіон розвитку зумовлює вічну відсталість цієї держави. Розвинуті держави диктують умови світової торгівлі і за допомогою транснаціональних корпорацій змушують держави Третього світу до „неврівноваженого розвитку” – або економічного розвитку, що опирається на експорт сировини і інших товарів з низьким рівнем доданої вартості. Розвинута Північ монополізувала ринок в галузях, які вимагають складної технології, таких як виробництво автомобілів і літаків, а країнам Третього світу залишилось відігравати роль світових „лісорубів та водовозів”.

Подібна міркування можна побачити і в праці відомого американського економіста Джозефа Стігліца „Глобалізація та її тягар”. Зокрема Дж.Стігліц стверджує, що західні країни змушують бідні держави усувати торговельні бар’єри, а самі їх зберігають, перешкоджаючи країнам, що розвиваються, експортувати свою сільськогосподарську продукцію і таким чином позбавляють їх необхідних експортних доходів [9] .

Дуже часто представники вільної торгівлі наводять приклад економічного зростання країн-„тигрів” Певденно-Східної Азії, як аргумент на користь лібералізації торгівлі. Дійсно Тайвань та Південна Корея (найбільші країни регіону, які разом мають населення 66 млн. осіб) істотно скористали з відкритих ринків, однак одночасно оберігаючи свої національні внутрішні ринки. Однак слід наголосити, що під час холодної війни США хотіли надати найкращі привілеї народам, які чинили опір комуністичній ідеології. Саме Південній Кореї США надали можливість доступу на власний найбагатший в світі ринок не вимагаючи відкриття власного ринку. Ці країни достатньо ефективно використали свою власну дешеву робочу силу для економічного зростання, одночасно імпортуючи технології, підтримуючи орієнтовані на експорті галузі економіки і стабілізуючи власні валюти. Зростаючий експорт і обмежений імпорт забезпечили переміщення багатства з багатих країн Заходу до цих країн.

Сучасний торгівельний протекціонізм в зв’язку із застосуванням нетарифних засобів захисту окремих галузей промисловості називається неопротекціонізмом. Його сутність не відрізняється від класичного розуміння цього поняття в теорії міжнародної торгівлі, а саме інтервенційну діяльність на ринку, що має за мету охорону вітчизняного виробництва від конкуренції з імпортними товарами з одночасною підтримкою експорту за допомогою засобів економічної політики.

Аргументом тимчасового захисту молодих галузей промисловості (infant industry) користувались і такі економісти, як Дж.Міль, А.Маршал і Ф.Тауссіг. Відповідно до цього аргументу перед кожною державою стоїть багато напрямків діяльності, що можуть принести відносну перевагу. Справа полягає тільки в тому, щоб дана країна могла її започаткувати так, щоб молоді галузі промисловості могли конкурувати із закордонними виробниками в ринкових умовах [10] .

Охорона нових галузей здійснюється також в розвинених країнах. Наприклад в ЄС застосовуються різні форми охорони промисловості, зокрема електроніки, аерокосмічної промисловості, енергетики, інших галузей які містять високий рівень наукових досліджень. Метою захисту окремих галузей в ЄС є усунення тих ринкових недосконалостей, які стримують їх швидке зростання.

До ідеї захисту молодих промисловостей в сучасних умовах розвитку закликає також концепція так званих позитивних структурних змін в економіках західних розвинених країн, зокрема ЄС. Відповідно до цієї концепції, уряди повинні допомагати розвитку (і створенні) науково містких динамічних галузей, в яких зазначені країни могли б мати порівняльну перевагу перед іншими виробниками. В результаті це повинно призвести до створення нових місць праці.

За своєю природою протекціонізм є ідеологією розвитку, що має інтегральний характер. Протекціонізм - це розвиток національного виробництва, охорона внутрішнього ринку, просування власної продукції на зарубіжні ринки. Протекціонізм дає можливість забезпечити розвиток окремих галузей економіки і таким чином покращати існуючу структуру національної економіки, захистити внутрішній ринок від не доброчесної зовнішньої конкуренції, зберігати платіжний баланс і протидіяти безробіттю. Найбільш популярними аргументами на користь протекціонізму, на думку польського економіста Дреліх-Скульської є наступні: покращання структури обміну даної держави; охорона молодої галузі; забезпечення державних інтересів; корекція недоліків ринку; вирівнювання субсидій, що застосовуються за кордоном; забезпечення національної безпеки [11] .

Маноілєску стверджує, що історико-економічний аналіз економічного розвитку свідчить, що протекціонізм, зокрема в епоху розвитку капіталізму, єдиним інструментом, який відсталій державі дозволяє догнати високорозвинені країни з економічного погляду. В країнах, які дещо з запізненням вступили на шлях промислового розвитку, держава різними способами охороняла місцевий ринок для „своїх” підприємців, проводила політику протекціонізму у всіх його різноманітних формах: від митних бар’єрів до державних субсидій, від різноманітних норм та стандартів до антидемпінгового законодавства, від адміністративних затягувань до міжнародних відносин, що зобов’язують партнерів „добровільно обмежувати” свій експорт.

Останнім часом до протекціоністських заходів відносять відсутність впорядкованого (по західному взірцю) правового поля, системи бухгалтерського обліку і аудиту. Різноманітні форми протекціонізму реально існують (в т.ч. в країнах, які є ярими захисниками ліберальної економічної політики), здійснюючи істотний вплив на господарський розвиток і формування ринку. Як зазначає Дж.Оукемпо, навіть самі запеклі прихильники вільно-ринкової економіки піддаються спокусі державного втручання, як тільки ремонту потребує їх власний дім [12] .

Підсумовуючи слід наголосити, що держава всією своєю діяльністю (прямо, або опосередковано) визначає найважливіші параметри ринку, встановлює орієнтири для діяльності окремих підприємств. Вона формує загальне економічне та юридичне середовище, зміцнює національну єдність, ставить обмеження для суспільно небезпечної діяльності Іншими словами, держава визначає загальний контекст, в рамках якого ринок самоорганізовується. Без цього був би неможливим перехід до більш розвинутих і цивілізованих форм ринкових відносин. Тому важко не погодитись з В.Коллонтаєм, який відзначив, що протиставлення держави і ринку може тільки вводити в глибоку теоретичну оману (або служити ідеологічною і політичною зброєю ослаблення економіки країн-конкурентів) [13] .

На основі поданого вище аналізу теоретичних підходів щодо аргументації доцільності захисту „молодих економік” можна стверджувати, що „сліпе” застосування країнами, які перебувають у стані системної трансформації ліберальних принципів та повне відкриття внутрішнього ринку може призвести до негативних наслідків. Відсутність економічної політики, яка направлена на відстоювання власних економічних інтересів є загрозою існування національної економіки.

Без сумніву, протекціонізм не є панацеєю, яка забезпечує економічне зростання. Надмірне використання протекціоністських важелів для захисту внутрішнього ринку може призвести до подорожчання товарів, що негативно вплине на споживачів. Крім того за таких умов національні товаровиробники в більшості випадків отримують додатковий прибуток за умов відсутності конкуренції, що призводить також до відставання у розвитку науково-технічного прогресу. На нашу думку оправданим є тільки тимчасовий перехідний протекціонізм, направлений перш за все на захист внутрішнього ринку від іноземного субсидійованого експорту. Також є важливим захист окремих галузей промисловості, які не в стані самостійно конкурувати в умовах глобальної конкуренції та мають стратегічне значення для держави. Ігнорувати процеси інтернаціоналізації і глобалізації та будувати навколо власної економіки тотальну протекціоністську стіну є неефективним та й неможливим,   виходячи з певних міжнародних зобов’язань, а також регулюючої ролі міжнародних організацій, таких як МВФ та СОТ, діяльність яких направлена на все більшу лібералізацію руху капіталу та товарів.

Зважаючи на вищевикладене, з метою забезпечення безпеки економічного розвитку, Україна повинна балансувати між ідеологічно протилежними течіями економічної теорії – лібералізмом та протекціонізмом. В цій ситуації найбільш раціональним є застосування філософського принципу „золотої середини”, який при ефективній економічній політиці може забезпечити сприятливі умови для розвитку економіки держави.