ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНТЕГРАЦІЙНИХ СТРУКТУР В УКРАЇНІ І СВІТІ

О. М. Косіюк

Хмельницький національний університет

Сучасна система господарювання характеризується пошуком заходів з реформування підприємств, розробкою та впровадженням нових моделей та технологій управління сучасними підприємствами. Це зумовлено глибокими структурними змінами в економіці та сучасними реаліями української економічної системи. Найпростішим є використання випробуваних моделей, які вже використовувалися в світі і можуть стати доречними для українських підприємств, звичайно після певного підналагодження до вітчизняних реалій.

Для формування ефективної моделі управління вітчизняним підприємством на основі інтеграційних структур розглянемо детально світовий досвід функціонування інтеграційних структур.

Так особливістю структури німецької економіки є значна роль банків та їх зв’язків з нефінансовим сектором (промисловість, торгівля, послуги, транспорт). Виключна роль банків зумовлена особливістю германського законодавства, у відповідності з яким приватні особи не можуть на пряму робити значні капіталовкладення в розвиток промисловості, вони повинні звертатися до посередників, в основному це – банки. Крім того характерною ознакою Німеччини є ведуча позиція серед виробників технологій, особливо в традиційних галузях – машинобудування, хімія, електротехніка, автобудування.

Основною формою об’єднання фінансового та промивного капіталів у ФРН є утворення фінансово-промислових груп та холдингів. При цьому в голові ієрархії стоїть банк, з яким пов’язана група великих торгово-промислових компаній, біля яких групується велика кількість крупних та середніх фірм. До того ж особливістю німецьких інтеграційних структур є взаємна участь компаній в капіталах одна одної (перехресне володіння власністю).  

Холдингові компанії в Німеччині мають майже сторічну історію, але початок цього етапу в їх утворенні і широкому розповсюдженні відноситься до 50-х років 20 ст. Загальна кількість німецьких ФПГ, які мають загальногосподарське значення, на сьогоднішній день менше 10-ти. Ядро створюють 305 підприємств, з них 10 монополій, які проникають у всі сфери господарювання [1, с.270].

Холдинги переважно виступають у формі акціонерних компаній та товариств з обмеженою відповідальністю. У ФРН практикується також створення галузевих холдингів з фірмами-учасниками, які знаходяться за кордоном. Такі холдинги намагаються розташовуватися в найбільш сприятливих з точки зору податків країнах, якими в Європі є Люксембург, Нідерланди та Швейцарія.

Прикладами холдингів, у склад яких одночасно входять промислові підприємства, комерційні банки, страхові та інші компанії є „ Дойче Банк” та „ Дрезднер Банк”, які одночасно очолюють однойменні фінансові групи. Ці банки володіють і контролюють діяльність в середньому 150 компаній кожний, включаючи кредитно-фінансові, інвестиційні, страхові, торгові, промислові та транспортні підприємства та підприємства сфери послуг. Так у склад групи „ Дойче Банк” входять концерни „Сіменс”, „ Бош ”, „ Даймлер Бенц ”, „ Тиссен ”; в групу „ Дрозднер Банк” – корпорації „ Хехст ”, „ Крупп ”, „ Грюндіг ” тощо.  

Взагалі вся історія розвитку німецьких інтеграційних структур проходила під сильним впливом універсальних крупних банків ( гроссбанків ), які були утворені у 70-х роки 19 ст. Для підтримки германської промисловості і протягом усього часу зберігають тісний взаємозв’язок з державою [2, с.213].    

На практиці більше половини найкрупніших концернів, які функціонують в оброблювальній промисловості Німеччини, охоплюються трьома потужними фінансовими групами „ Дойче Банк”, „ Дрозднер Банк”, „ Коммерц Банк”, а також регіональних груп „ Байрище хіпотекен унд вексель банк” та „ Байрише ферайнсебанк ”.

Не дивлячись на те, що різні групи є конкурентами, часто між ними виникають різноманітні економічні зв’язки, проходить переплетіння капіталів. Наприклад, група „ Байрище хіпотекен унд вексель банк” тісно пов’язана з „ Дрезднер Банком” особистою унією [2, с.214-215].

Особливими структурами в економіці Німеччини, які сприяють її стрімкому зростанню та лідерству в інноваційні діяльності є кластерні угруповання, які в своїй діяльності поєднують технологічну, національну та регіональну структуру держави. Так за оцінкою ВС (США) до семи найкращих кластерів Європи в сфері high- tech , які отримали право називатися „ Silicon Valleys XXI century ”, ввійшли Мюнхен, Гамбург, Дрезден . Найвищу позицію отримав Мюнхен завдяки Технічному університету Баварії, а також щедрому субсидуванню розвитку кластеру в Баварії урядом цієї землі. Успіх регіону в генерації нових видів бізнесу та укріплені кластеру був досягнутий за рахунок створення багатьох венчурних фірм. Іншим центром розвитку нововведень став Гамбург завдяки компанії Intershop , яка спеціалізується на розробці програмного забезпечення для електронної торгівлі. Третім за розмахом є кластер в Дрездені . Кластер утворюють Технічний університет Дрездена , Технологічний центр Siemens , який займається виробництвом чипів для камер. Інтенсивний розвиток цього угрупування призвів до створення гігантом хай-тек технології AMD свого підприємства у Східній Європі, через значну конкуренцію з боку німецьких кластерів на теренах Західної Європи.

Великобританія є і залишається ведучою країною Європи в області утворення інтеграційних об’єднань. В останні десятиріччя вона оспорює право першості у США в цих процесах [3, с.102]. Крім того, інтеграційні процеси в самій країні широко поширюються на іноземні компанії. Серед причин високої активності британських компаній в сфері особливо трансграничних об’єднань є необхідність посилення конкурентноздатності компаній на міжнародній арені. На структуру і масштаби транснаціональних операцій інтеграції накладають відбиток процеси реструктуризації окремих галузей економіки Британії. В міру того, як внутрішня консолідація в ній приходить до завершення, компанії починають звертати більше уваги на зовнішні ринки. Отже вихідною крапкою поширення володарювання Великобританії є реструктуризація вітчизняних підприємств та їх національна інтеграція. А розвиток кластерних ініціатив у Великобританії, який описаний на початку ХХ ст. А.Маршаллом, за останні роки стимулюється як національним, так і регіональними агентствами розвитку. Вже біля 10-ти років такі регіони, як Шотландія, Уельс, Північна Ірландія та Північний Схід Англії демонструють успішне регіональний економічний розвиток у виробництві автомобілів, електроніки, хімікатів, а також одягу та текстилю. Значною мірою успіх був досягнутий завдяки залученню іноземних інвестиції та особливо стимулюванню розвитку зв’язків між місцевими постачальниками та іноземними інвесторами.

Реорганізація промислової політики і, особливо, поява кластерних стратегій на регіональному рівні, у Великобританії проходили протягом значного періоду часу. Якщо у 80-ті роки центральний уряд ліквідував галузеві групи в Департаменті торгівлі і промисловості   і переніс програми розвитку з галузей до загальних технологій, то в середині 90-х уряд Т.Блера переглянув підходи до промислової політики, сформулював Прогнозну технологічну програму, в основу якої закладався змішаний секторально-кластерний підхід.

На сьогоднішній день Великобританію представляють такі потужні об’єднання – кластер в Кембриджі, кластер у Уельсі, Шотландії, Лондонський кластер [4, с.354-369].

До 1929 р. у Великобританії проблема існування інтеграційних об’єднань взагалі не була актуальною, але після того, як в Законі про компанії (1929 р.) з’явилося правове поняття: „холдингова компанія – дочірня фірма”, посилився інтерес до юридичного статусу холдингів, як одного з виду об’єднань. Згодом корпоративне законодавство Великобританії кілька разів змінювалося і доповнювалося у 1980 р., 1981 та 1985 р. Більшість великих компаній Великобританії є багатогалузевими диференційованими концернами. Контроль в них здійснюється через контрольні пакети акцій. Даних про їх власників майже не має [5, с.60].

Британські холдинги грають істотну роль у світовій економіці. Серед нафтових компаній виділяється англо-голандська нафтова компанія „ Роялдатч Петролеум Ко Лтд” в Великобританії (друга за розмірами в світі серед нафтових компаній після „ Ескон ” (США)) та „ Шелл Петролеум Н.В.” в Нідерландах, які приймають участь у капіталі більше 500 компаній.

Холдинг „ Юнівелер ПЛК” є власником найкрупнішого в світі в галузі харчової промисловості концерну „ Юнілевер ”. За складністю організаційної структури концерн „ Юнілевер ” нагадує компанію „ Роял датч Шелл ”. Концерн „ Юнілевер ” контролює більше 40% маргарину у західному світі; 20 % миючих засобів; займає 2-ге місце в світи з виробництва комбікормів, третє та четверте місце з обсягів торгівлі фруктами, овочами, рибою. Діяльність „ Юнілевер ” в основному обмежується територією Великобританії.    

У довоєнній Японії холдингові компанії ( хонся ) об’єднували банківські та промислові фірми у величезні конгломерати – дзайбацу . Мітсубісі , Міцуї , Сумітомо , Ясуда та інші дзайбацу були тісно пов’язаними між собою, добре контрольованими організаціями, які діяли самі по собі не за для власної вигоди, а колективно за ради вигоди головного холдингу ( хонся ). Останній здійснював централізоване управління за допомогою власних холдингів сімейства дзайбацу . Керівники головного холдингу могли назначити головних менеджерів компаній, що входили у сімейство. Управлінські зв’язки були   підсилені взаємним переплетінням директоратів фірм. Великі торгові компанії, які володіли правом купувати та продавати ключові дочірні підприємства, були іншим інструментом, який пов’язував діяльність конгломератів. Об’єднаний банк грав ключову роль в управлінському апараті і сумісно з іншими об’єднавчими фінансовими інститутами сприяв діяльності дзайбацу .

Ліквідація дзайбацу (1947-1949 рр.) дозволила відтіснити минулі ведучі клани, яким належав капітал холдингових компаній, але не змогла знищити японський фінансовий капітал. В результаті цей капітал в трансформованому вигляді зумів вижити і значно зрости. Новою формою дзейбацу стали кейрецу . На відміну від дзейбацу , де основою управління був жорсткий централізований контроль, який ґрунтувався на пріоритетній частці головної компанії в акціонерному капіталі фірм-сателітів, сучасні внутрішньогрупові відносини в кейрецу характеризуються: взаємним володінням акціями; системою регулярних засідань керівництва; переважно фінансування компаній здійснюється в середині групи для реалізації крупних та перспективних проектів; взаємними поставками та товарообміном; технічною співпрацею; значними особистими зв’язками; наявністю власної системи фінансових інститутів; організаторськими функціями власної універсальної торгової фірми ( сого сьося ); створенням універсального багатогалузевого концерну з великою питомою часткою тяжкої та хімічної промисловості.

З крупніших 100 виробничих фірм більше 70 є членами тієї чи іншої групи, крім того шість - основні промислово-фінансові групи: три на основі довоєнних дзайбацу ( Міцубісі , Міцуї , Сумітомо ), а три на основі післявоєнних кейрецу ( Дайіті-Кангін , Фуйо , Санва ), які грають значну роль в економіці Японії. Їм належить 25% усіх акцій, які знаходяться в обігу на Токійській фондовій біржі. У сучасній Японії чисто холдингова діяльність вважається порушенням антимонопольного законодавства. Заборона на чисто холдингову діяльність була введена в період американської окупації Японії, коли були ліквідовані дзейбацу , а холдинги були об’явлені поза законом. Однак згодом ця антимонопольна політика стала полегшуватися ідо 1952 р. були зроблені значні кроки з реставрації довоєнних фінансових інститутів. Тоді і з’явилися кейрецу , як якісно новий рівень дзейбацу . Однак ці дві системи осталися незмінними: і в тому, і в іншому випадку японські компанії – члени кейрецу – є успішними за рахунок тісних та надійних взаєминах між собою, так і з фінансовими інститутами, які входять в конгломерат.

Так, наприклад, ядро групи „ Мітсубісі ” створює 28 компаній. Основу ядра утворює: торгова компанія „ Мітсубісі Корп .”, банк „ Мітсубісі Бенк ” та промислова компанія „ Мітсубісі хеві індастріз ”. Окрім 28 компаній, які утворюють ядро конгломерату, сотні інших взаємодіють з „ Мітсубісі ”.

Для Японії в цілому характерною є так звана „внутрішня диверсифікація” виробництва, яка здійснюється за рахунок накопичення капіталу, оскільки поглинання і злиття втримує інститут „постійних акціонерів”. Існування останніх в корпораціях є особливістю японських фінансово-промислових груп – минулих дзейбацу , теперішніх кейрецу .

Інший тип Японських груп – сюдани – які є самодостатніми, універсальними багатогалузевими економічними комплексами, які включають у свою структуру фінансові організації (банки, страхові та трастові компанії), торгові фірми, а також набір виробничих підприємств, що представляють повний спектр галузей народного господарства. На торгові фірми сюданов приходиться більше половини експортно-імпортних операцій, їх частка в імпорті окремих товарів досягає 90%. Комерційні та трастові банки груп контролюють біля 40% загального капіталу всієї банківської системи країни, а страхові компанії – 55% всього страхового капіталу [1, с.265].

Верхній рівень сюданов утворюють горизонтальні об’єднання, які складаються в середньому з 21 (група „ Суміто-мо ”) – 50 (група „ Даічі-Кангі ”) рівноправних членів в залежності від кількості основних галузей діяльності, що представляють собою головні фірми великих промислових об’єднань.

Досвід японських груп на сьогоднішній день став основою для переосмислення принципових питань, щодо оптимальної організації господарського обігу у будь якій державі, у будь-якій економіці.

Прикладом особливого розвитку інтеграційних процесів в умовах стагнації в Японії є розвиток кластерного об’єднання на Хоккайдо, в результаті чого сформувалася нова регіональна система економічного розвитку регіону. Ця трьохрівнева структура включилася в проведення сумісних досліджень, створення цільових груп, оживлення наукових парків та технополісів . Слід зазначити, що розвиток кластеру на Хоккайдо – це широкомасштабний експеримент, який є істотним з точки зору автономного розвитку інтеграційних структур та їх економіки.

Протягом другої половини ХХ століття економіка Італії постійно знаходилася в стані серйозних структурних перетворень. В останні два десятиліття вони проходили особливо інтенсивно, на економіку здійснювали вплив дві різнопланові тенденції. В рамках регіоналізації Італія все глибше приєднувалася до європейських економічних структур, що вимагало від неї зближення її економічних структур і способів господарського управління зі структурами і методами, які притаманні країнам –членам ЄС. У той же час процес глобалізації ставив перед Італією задачу адаптації її економіки до вимог „ринку ХХІ століття”, які більш прив’язані до американської стратегії росту. Європейська та англо-американські стратегії росту відрізняються суттєво одна від іншої. В Італії дуже сильні позиції займають такі корпоративні структури, як державні холдинги, в перше чергу ІРІ, ЕНІ, ЕФІМ, які вкладають свої кошти у велику кількість повністю і частково контрольованих корпорацій і здійснюють керівництво їхньою діяльністю. Так Інститут промислової реконструкції (ІРІ) є крупнішим холдингом Італії, він займає ключові позиції в багатьох галузях. В ІРІ входять більше 1 тис. компаній. Через свої холдинги або безпосередньо, ІРІ контролює більше 300 компаній. ІРІ також здійснює контроль над крупнішими банками („ Кредито італьяно ”, „Банка коммерчале італьяна ”, „ Банко ді Рома” і авіакомпанією „ Аліталія ”. Другим крупним холдингом в Італії є національне товариство вуглецевих матеріалів (ЕНІ), який є на відміну від ІРІ сугубо комерційною організацією. ЕНІ об’єднує 390 італійських та зарубіжних фірм. ЕНІ контролює багато галузей економіки: енергетику, машинобудування і інжиніринг, хімію, кольорову металургію.

Третій крупніший холдинг в Італії – Управління акціонерних участей і фінансування оброблювальної промисловості (ЕФІМ). ЕФІМ активно диверсифікує свою діяльність і має істотні позиції у виробництві упаковки та в індустрії туризму.

Окрім потужного державного корпоративного комплексу протягом останніх років дрібне коопероване підприємництво відігравало значну роль у просунення товарів з Італії на світові ринки. Більше того, економіка багатьох районів Італії побудована як кооперована мережа „індустріальних округів” (далі ІО), що певно створює в них особливий уклад суспільного життя. Саме цим „індустріальним округам” А. Баньяско дав назву „Третьої Італії”, тобто регіон, який наділений особливим структуруванням малого виробничого бізнесу [4, с.211]. Функції ІО подібні до діяльності класичних корпоративних систем і можуть бути їй рівнозначні в розгляді різних сфер об’єднань підприємств – великих підприємств чи малих, в залежності від цього виникає специфіка інтеграції однак принципи залишаються незмінними.    

Нідерланди є найбільш привабливою країною для розміщення об’єднань, особливо холдингових компаній, оскільки голландський уряд посприяв усуненню подвійного оподаткування шляхом укладання низки договорів королівства Нідерланди з іншими державами. Так, наприклад, уряд Нідерландів повністю звільняє від податку дивіденди, які поступають в Данію, Італію, Швецію, Норвегію. Крупніші голландські холдинги входять в склад транснаціональних корпорацій. Так, наприклад, англо-голландську нафтову монополію „ Ройал датч Шелл ” з голландської сторони очолює „ Ройал датч Петролеум”. У свою чергу, в руках голландського і англійського холдингів, які знаходяться на вершині піраміди є акції ще двох корпорацій (Нідерланди представлені холдингом „ Шелл Петролеум Н.В.”). Чим ближче до основи піраміди, тим більше компаній, які входять у структуру транснаціональної компанії; загальна чисельність усіх компаній ТНК „ Ройал датч Шелл ” перевищує 500.   

Фінляндія демонструє приклад раціонального використання свого географічного місцеположення задля підняття загальнонаціональної економіки та стимулювання розвитку депресивних регіонів. Традиційне масове виробництво в цій державі ніколи не мало такої значущості в інших промислово розвинутих країнах.

На початку 90-х країна потребувала нових ідей, оскільки стало очевидним, що макроекономічні методи регулювання не гармонують з глибокими структурними змінами в економіці країни. Кластерний підхід в Фінляндії виник в результаті розробки проекту, орієнтованого на вивчення можливостей національної промисловості по реструктуризації. В результаті проекту була сформована і затверджена Національна промислова стратегія.

Кластерний аналіз і розвиток перших кластерів Фінляндії базувався на досвіді Данії, Нідерландів та Норвегії. До основних галузей які створили „ кластерний каркас” відносяться – лісове господарство, кольорова металургія та енергетика, телекомунікації і екологія. Підґрунтям для розвитку кластерних структур стали класичні корпоративні структури у зв’язку з тим, що майже всі підприємства Фінляндії є акціонерними.  

В останні роки фінська промислова структура повністю перейшла від підтримки повільно зростаючих базових галузей до розвиваючихся на основі нових знань high- tech галузям та кластерам.

Для невеликої за розмірами економіки Фінляндії відносною перепоною є скромні масштаби операцій. Переборення цього недоліку лежить на шляху спеціалізації в певних нішах ринків і формування сітьових структур з компаній – кластерів, що особливо необхідним є для малих та середніх підприємств.    

Аналіз фінського досвіду реанімації економіки показує, що економічна інтеграція укріплює галузі, які користуються порівняльними перевагами, основаними на таких факторах виробництва, як трудові ресурси, сировинні матеріали і енергоносії. При цьому фактор дислокації виробництва втрачає свою значущість внаслідок зростаючої мобільності самого виробництва. Кластери у Фінляндії забезпечує гармонійну основу для розробки політики, прискорення розвитку і проведення діалогу між різними економічними партнерами, більш чіткого визначення зобов’язань між окремими учасниками при формуванні курсу та забезпечення стійкої і продуктивної конкурентноздатності.    

Великі компанії Швеції утворюють стратегічні альянси в основному із зарубіжними компаніями. Приклад одного з таких альянсів між шведським концерном „ Вольво ” і французьким „Рено”. Такі взаємини характерні і для інших машинобудівних компаній Швеції, біля 20% яких мають дочірні підприємства за кордоном. До них відносяться „ Вольво ”, „ Електролюкс ”, „АСЕА”, „ Еріксон ”, „ СААБ-Сканія ”, „Сандвіч” та інші.

В порівнянні з іншими країнами Франції складніше ніж іншим західноєвропейським державам входити в глобальну світову економіку. Це стало наслідком тривалого втручання держави в економічні процеси в держави. Ще однією особливістю французької економіки є незатухаюча регіоналізація , що істотно посилилася з прийняттям законів щодо децентралізації і наданні регіонам прав самоуправління. Владою розроблений пакет проектів націлених на посилення та розширення місцевих виробничих систем, якими і є кластери. Ці проекти по підтримці кластерів пов’язані з розвитком раніше ідентифікованих відомих виробничих утворень.

Одним з серйозних досягнень Франції є ефективне функціонування системи технополісів . Технополіси стали центрами економічного і культурного розвитку регіонів ще у 60-ті роки і особливого розмаху досягли у 90-ті роки, з розвитком нових виробничих систем. До числа найбільш відомих технополісів відносять Sophia Antipolis , Montpellier . Ці угрупування в останні роки зросли та диверсифікувалися до такої межі, що вони вже не залежать від перспектив розвитку якоїсь промислової групи чи сектора. Так проблеми, які охопили інші корпоративні структури та помислові гіганти, Lucent , Notrel , Marconi , Philips , Compaq , Alcatel , не позначилися на кластерах [4, 430-433].

Організаційною формою функціонування фінансового капіталу є фінансові групи, керівництво якими здійснюється через холдингові компанії та перехресне володіння акціями. Такі фінансові групи, як „ Паріба ”, „ Сюез ” групи Родшильдів та Ампер-Шнайдерів охоплюють практично всю французьку економіку. Більше половини активів усіх фінансових груп розміщенні за межами Франції.   

В результаті проведеної у 1981-1982 рр. націоналізації у державний сектор Франції увійшли п’ять груп з високим ступенем диверсифікації: „ Компані женераль д`електрісіте ”, „ Томпсон-Бранд ”, „ Сен-Гобен ”, ” Пашине-Южин-Кюльман ”, „ Рон-Пуленк ”. Перехід у державний сектор був здійснений шляхом обміну акцій на гарантійні зобов’язання Національного промислового фонду („ Кесс насьонал д`ендюстрі ”). З промислових груп, які знаходяться під частковим чи повним контролем іноземного капіталу, в „ КІІ-Ханіуелл-Булл ” (виробництво комп’ютерів) 47% капіталу контролювала американська компанія, а 53% - французька держава сумісно з групою „ Сен-Гобен ” через холдинг „ Компані де машин Бюлль ”. Після націоналізації у Франції в середині 80-х років нараховувалося 183 підприємства, які належали повністю чи частково державі [6, c.71].

В США обличчя промисловості визначають 100 багатогалузевих корпорацій, які по сутності є високо-інтегрованими фінансово-промисловими групами. У відповідності із статистичними даними на їх частку приходиться 55-60% ВВП США, зайнято 45% робочої сили, виконується 60% інвестицій [4, с.262]. Кожна зі 100 американських компаній нараховує у своєму складі підприємства 25 галузей, 35 фірм працює в 32 галузях промислового виробництва, 10 – в 50. Американська модель управління інтегрованими структурами створювалася з урахуванням ринковоорієнтованої фінансової системи, на основі високого рівня розвитку ринку капіталу, широкого вибору різних фінансових інструментів. Крім того на процес створення угруповань значний вплив здійснило антимонопольне законодавство США, яке заперечує поєднання банківського і промислового капіталів.

На сьогоднішній день в США отримали розповсюдження два основних типа корпорацій, які відрізняються між собою центром, навколо якого утворюється група. Перший випадок – в якості ядра виступає банківський холдинг, другий – виробничо-технологічний комплекс. До найбільш відомих груп США, основу яких складають фінансові установи відносяться групи „ Чейз ”, „Моргана”, „ Мелона ”, „Сакса”. В більшості випадків ці структури мають аналогічну будову і історію розвитку. Багато з промислових корпорацій самі створили фінансові структури: General Motors , General Electric , Ford Motor , IBM.

Усі перелічені компанії носять транснаціональний характер оскільки їм вже давно тісно в межах однієї країни. Характерною особливістю груп в США є перевага вертикальної складової над горизонтальною.

Якщо розглядати регіональний розвиток створення інтеграційних структур, то слід зазначити, що більшість штатів Північної Америки проявили значну активність в розвитку кластерних ініціатив. Слід зазначити, що США є родиною кластерної моделі, саме М.Портер, представник Гарвардського університету, є „батьком” кластерів. Промислові кластери стали надзвичайно популярним компонентом політики регіонального та локального розвитку в США. За твердженнями ОЕСР, більше 61% промислової продукції США вироблено в рамках кластерів, які консолідують діяльність як малих так і великих підприємств. За оцінкою аналітиків, в країні діє 380 крупних кластерів, які охоплюють практично всі сектора виробництва і забезпечують роботою 57% працездатного населення США [4, с.350].

Найбільш значущим кластером США можна назвати Силіконову Долину (SV). Яка почала свою діяльність з 40-х років, коли виникла необхідність в розвитку розробок для оборонного комплексу країни.

Аналіз практики кластиризації США вказує на те, що для рішення задач по формуванню інтеграційних утворень необхідна перебудова в середині самих учасників, повинні створюватися нові трудові стандарти, утворюватися нові моделі управління.

Сьогодні багато держав широко застосовує інтеграційний досвід США на власній практиці, створюючи свої науково-технічні парки, інкубатори, агломерації та різні партнерства, переносячи цей процес з урахуванням специфіки свої регіонів.

В економічному розвитку країн, що розвиваються важливу роль відіграє держава, яка приділяє значну увагу державному підприємництву. Останнє включає як функціонування повністю державних, а також змішаних компаній, де державі належить більше половини капіталу. Для багатьох країн, в тому числі африканських, характерною є наявність високої кількості змішаних державно-приватних компаній, які діють у різних галузях.  

Інтерес до створення холдингів у розвиваючихся країнах проявляється у спробі рішення однієї з важливіших проблем, з якою стикається держава, проблемою низької економічної ефективності і збитковості багатьох компаній, а особливо, державних. З метою підвищення економічної ефективності державного сектору у 80-ті роки уряди кількох країн (Єгипет, Португалія, Заїр) проявили значний інтерес до створення нових та перетворення існуючих промислових об’єднань. При цьому вони виходять з того, що тільки утворення конгломератів і, відповідно, зростання масштабів та міці підприємств по відношенню до міністерств дозволить підвищити господарську самостійність компаній. Але між самостійністю і незалежністю підприємств багатьох країн є істотні відмінності. Так, у Мексиці більшість державних підприємств не є частиною холдингів, в Бразилії ж, навпаки – багато підприємств приймають участь у холдинговій діяльності.

Утворення корпоративних систем у вигляді холдингів має свої плюси та мінуси, однак як мінуси так і плюси не універсальні, а конкретні і залежать від вибору тієї чи іншої стратегії розвиваючихся країн. На користь утворення холдингів говорить те, що: вони можуть зіграти на ефекті від масштабу (масові закупівлі, централізоване навчання персоналу); на світових ринках капіталу та експорту можуть діяти ефективніше менших фірм; у випадку нерентабельності легше ліквідувати дочірнє підприємство чи збиткову структуру ніж все підприємство; холдинги та об’єднання можуть грати роль ефективного буферу, захищаючи підприємства від політичного втручання.

Холдинг-компанії не є панацеєю від усіх бід розвиваючихся країн. Для багатьох з цих держав є нормою організовувати їх за однієї реформи і ліквідувати за іншої. Так відбувається в Палестині і Єгипті.

Створення холдингових підприємств не є єдиним способом перетворення організаційної структури управління щодо процесів децентралізації та роздержавлення. Альтернативу холдингам можуть скласти й інші об’єднання, які будуть залежати від умов їх функціонування та традицій у тій чи іншій країні. Знання особливостей і специфіки застосування різних форм управління може стати корисним при формуванні об’єднання в Україні.

Так розвиток малих та середніх підприємств шляхом кластеризації забезпечує більш інтенсивний розвиток в розвиваючихся країнах ніж у розвинутих. Особливістю розвитку кластерів в країнах, що розвиваються є утворення неформальних кластерів, які є найбільш розповсюдженим об’єднанням підприємств в розвиваючих ся країнах та найбідніших країнах світу.

В неформальних кластерах більшість складають малі та мікро фірми, технологічний рівень виробництва яких значно нижчий ніж глобальний середньо галузевий.

Прикладом неформального кластеру є Suame Magazin в Гані, розвиток якого був зумовлений укріпленням зв’язків між користувачами і постачальниками, а також завдяки дослідницьким інститутам.

Основною ознакою формальних (організованих) кластерів є кооперування і об’єднання в мережі членів-учасників. До формальних кластерів можна віднести кластер автозапчастин в Нігерії, який став прикладом того, як в неформальному кластері, що не мав ніякої інфраструктури, фірми змогли знайти шлях до зростання, нарощування експорту, провели модернізацію, згрупувалися разом і створили загальні допоміжні підприємства та служби.    

Ще одним прикладом успішного формування кластерів може бути кластер хірургічних інструментів в Пакистані – Sialkot . Фірмам, що об’єдналися в цьому кластері вдалося дати опір зростаючий глобалізації і лібералізації та досягти постійно зростаючої конкурентноздатності на постійно зростаючому вимогливому ринку.    

Показовим прикладом організованого кластера може бути гірничо-шахтний кластер Antofagosta в Чилі, особливостями якого є організація відносин між великими гірничими компаніями та малими та середніми постачальниками, фізична концентрація певних спеціалізованих і неспеціалізованих постачальників навколо гірничих компаній регіону. Пошук найкращих моделей призвів до створення інтегрованого постачальницького ланцюга.

Для багатьох країн світу характерним є розвиток інтеграційних структур, в Марокко – це утворення декількох кластерів – морського, легкопромислового та туристичного; в Індії кластера програмних продуктів, в Бразилії кластера керамічної плитки та черепиці тощо, їх досвід може стати безцінним для України. Оскільки Україна також переймає світовий досвід створюючи морський, туристичний, будівельний швейних, сільськогосподарський кластери та фінансово-промислові групи.

Література:

1.     Ленский Е.В. Транснационализация капитала. – Мн.: Армита-Маркетинг , Менеджмент, 2001. – 326 с .

2.     Мовсесян А.Г. Транснационализация в мировой экономике : Учебное пособие . – М.: Финансовая академия при правительстве РФ, 2001. – 316 с.

3.     Завьялова Е.В., Этокова Е.В. Международные слияния и поглощения: опыт Запада. – К.: Рант, 2002. – 344 с .

4.     Соколенко С.И. Производственные системы глобализации : Сети. Альянсы . Партнерства. Кластеры : Украинский контекст. – К.: Логос, 2002. – 646 с.  

5.     The Economist . - 1991.   - sept . 14-20. - P.22.

6.     Клинова М.В. Государственное предпринимательство в странах Европы . – М.: Наука,1988 . - С. 71.