НЕДЕРЖАВНІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ЯК ЧИННИК КОНКУРЕНЦІЇ НА РИНКУ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ

О. Й. Дем’янюк , канд. іст . наук

Луцький інститут розвитку людини Університету “Україна”

Нові економічні реалії спричинили до появи конкурентноспроможних організацій та підприємств, здатних у нерівних (наслідки старої економічної моделі) умовах здійснювати свою діяльність.

Сучасний рівень розвитку соціально-економічних надбудов Української держави зумовив формування нових пріоритетних галузей економіки. Досить швидко на соціальні зміни реагує освіта, зокрема вищі навчальні заклади, в стінах яких проходять фахову підготовку, отримують необхідні знання майбутні спеціалісти.

Соціально-економічні зміни останніх років зумовили виникнення потреби у фахівця з економіки та управління, юриспруденції та комп’ютерних технологій, організаторах технологічних процесів та дозвілля. Використовуючи наявний місцевий науковий потенціал та враховуючи регіональні потреби, вищі навчальні заклади розпочали підготовку спеціалістів відповідного напряму.

Досить вдалу конкуренцію державним закладам освіти почали складати вузи недержавної (приватної) форми власності. Вже у квітні 2003 року в Україні існувало 997 вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації, з них 822 – державної і 175 недержавної форм власності.

Саме ці заклади зменшили конкурси до державних інститутів та університетів, а відтак стали на шляху корумпованості приймальних комісій та хабарництва при вступі до ВНЗ. З огляду на це, актуальним, на наш погляд, є дослідження основних факторів формування недержавної освіти з огляду на посилення її позицій на ринку освітніх послуг і створення конкуренції державним ВНЗам .

Певна стабілізація економіки держави та пристосування більшості українського населення до економічних реалій сьогодення сприяли відновленню інтересу суспільства до вищої освіти. При цьому недержавні заклади освіти одержали ще один козир – сучасний українець став згодним оплачувати якісне та ефективне навчання своєї дитини.

Згідно Загальної декларації прав людини вища освіта є однаково доступною для всіх громадян, в залежності від їх здібностей [1]. Українські нормативно-правові акти також визначають вседоступність вищої освіти для своїх громадян [2]. В Законі України „Про вищу освіту” визначено форми власності вищих навчальних закладів кількох рівнів: вищий навчальний заклад державної форми власності, вищий навчальний заклад, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, вищий навчальний заклад комунальної форми власності, вищий навчальний заклад приватної форми власності [3]. Отож всі ВНЗ, які працюють в системі Міністерства освіти і науки України є рівними, щодо можливості надання вищої освіти українським громадянам. В той же час у ст. 4 Закону України „Про вищу освіту” говориться про те, що громадяни України вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, ВНЗ, напряму підготовки і спеціальності.

Недержавні вищі навчальні заклади, отримавши визнання державою та усвідомлення суспільством їх наявності та конкурентоспроможності, включилися у нелегкі перегони з державними ВНЗ за студента – майбутнього кваліфікованого фахівця.

Не однаковим були й стартові можливості державних та недержавних вищих навчальних закладів. Державні вузи, маючи сформовану матеріально-технічну базу та сталий професорсько-викладацький склад одержали ще й право набирати студентів на комерційній основі, частина яких формально складала до 50% від загального набору на спеціальність. Недержавні ВНЗ, як правило, формувалися на порожньому місці. Відсутність матеріальної, навчально-методичної та лабораторної бази, труднощі формування професорсько-викладацького складу були ускладнені соціальною, моральною та матеріальною незахищеністю працівників приватних вузів. Недосконалість чинного законодавства обмежило можливість залучення до роботи молодих, перспективних науковців, створення в межах ВНЗ наукових шкіл та лабораторій.

Позитивним моментом у діяльності недержавних вищих навчальних закладів є їх більша мобільність у порівнянні з державними вузами при вирішенні проблем, що виникають у сучасному українському суспільстві під впливом соціально-економічного поступу нашої держави.

Мобільність недержавних вузів, в першу чергу, проявляється у використанні інноваційних технологій у навчанні. Будь-який навчальний заклад, який перебуває на стадії формування, а цей період за оцінками американських менеджерів триває 6-7 років, має обов’язково думати не лише про здобуття його студентами певного рівня освіти, а й про засоби та методи набуття знань, що відповідають їх кваліфікації.

Важливим аспектом ефективного впровадження новітніх технологій у навчальний процес є поєднання загального освітнього рівня та рівня культурного та національного виховання майбутніх студентів. Адже сучасний вищий навчальний заклад має готувати не лише висококваліфікованих фахівців, але й національно свідомих громадян своєї країни [5]. Вища освіта повинна стати важливим компонентом культурного, соціального, економічного та політичного розвитку випускника ВНЗ. Становлення особистості можливе лише в гармонійному поєднанні навчальної, виховної та наукової діяльності студента, як в межах вузу так і поза ним.

Щоб гідно конкурувати з державними закладами освіти, слід впроваджувати інноваційні технології щоденно, на кожному занятті, постійно працювати над вдосконаленням навчального процесу, шукати та опробовувати різноманітні методики навчання. Надзвичайно відповідальною у цих процесах має бути роль викладача. Він повинен бути не лише гарним лектором чи фахівцем у певній галузі, а викладачем-новатором, для якого кожен день - це день пошуку та самовдосконалення.

Кращі можливості у недержавних ВНЗ й у питанні наближення до європейських стандартів освіти. Їм не потрібно ламати роками створювану систему надання освітніх послуг, тому що вони від самого свого початку можуть переймати та активно впроваджувати надбання європейської освітньої системи. Можливо згодом це прискорить процес входження України до числа країн-учасниць Болонського процесу, суть якого пролягає у виробленні та впровадженні єдиних критеріїв і стандартів освіти в європейському просторі з використанням передових сучасних економічних та технологічних досягнень   європейських країн [6].

Кроком до європейського стандарту освіти слід вважати   використання у навчальному процесі комп’ютерної техніки, у тому числі й мережі Інтернет (якою сьогодні в основному користуються студенти і аспіранти, але аж ніяк не викладачі); використання прогресивної системи оцінювання (серед яких модульно-рейтингова та кредитно-рейтингова); щонайширше використання на заняттях   сучасних досягнень технічної науки (проектування, візуальний супровід, моделювання ситуацій). Усі ці нововведення мають бути наявними у вузах приватної форми власності, якщо вони хочуть стати гідними конкурентами державним ВНЗ у їх боротьбі за студента.

Загальносвітові тенденції розвитку освіти та ситуація, що склалася в українській системі вищої освіти, вимагають глибокого та всебічного оновлення структури та змісту вищої освіти, модернізації всієї державної освітньої політики, послідовного й негайного впровадження інноваційних технологій [7]. Разом з тим сьогодні є очевидним важливість гуманітаризації викладання дисциплін як технічного, так і природничого циклів.

У приватних вищих навчальних закладах, незважаючи на різноманітні перепони є багато прогресивних сторін, використання яких державою та підтримка відповідними державними органами лише сприятиме вихованню висококваліфікованого спеціаліста, адаптованого до праці в умовах ринкової економіки; спеціаліста, знайомого з європейськими технологіями; спеціаліста, який буде працювати на користь своєї держави.

З огляду на всі позитивні та негативні сторони приватної вищої освіти можна з впевненістю говорити про те, що вона відбулася і це є беззаперечний факт. За останнє десятиліття недержавні ВНЗ стали вагомим фактором функціонування вищої освіти незалежної Української держави. Мобільність і здатність сприймати, синтезувати та впроваджувати новітні технології поступово піднімає рівень викладання у приватних вузах та їх престиж серед населення і наукових кіл України.

Література:

1.     Загальна декларація прав людини. – К: Юрінком-Інтер , 2003. – С.60.

2.     Закон України “Про освіту”. – К., 1991. – С.3.

3.     Закон України “Про вищу освіту” // Освіта України. – 2002. – 26 лютого. – С.2.

4.     Борецька Н.П., Лапоног В.А. Про статус і проблеми недержавного вищого навчального закладу // Педагогіка і психологія. – 2002. –   №3. – С.39.

5.     Резюме Всемирной декларации о высшем образовании // Персонал. – 2001. –   №2. – С. 62.

6.     Педагогічна освіта України в стратегії Болонського процесу // Освіта України. – 2004. – 17 лютого. – С.4.

7.     Сидоренко О.Л. Освітній простір вищого навчального закладу як визначальний чинник формування фахівця нового типу // Педагогіка і психологія. – 2002. –   №3. – С.38.