WEB-ресурс научно-практических конференций

ПРИВАТНО-ОРЕНДНІ ПІДПРИЄМСТВА:ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЇХ ЛЕГІТИМНОСТІ

В. І.Горевий

Сумський національний аграрний університет

Питання, порушені у цій публікації, стосуються проблеми правового регулювання приватно-орендних підприємств, як однієї із організаційно-правових форм господарювання, що нині займають значне місце в аграрному секторі економіки.

Метою цієї публікації є дослідження створення, діяльності приватно-орендних підприємств в аграрному секторі економіки, відповідність цієї організаційно-правової форми чинному законодавству. Завданням дослідження є також визнання майнового стану приватно-орендних підприємств, здатності отримання ними кредитів та здатності нести ними відповідальність в виробничо-господарській діяльності.

В пункті 1 “а” Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування в аграрному секторі економіки від 3 грудня 1999 р. визначено “Кабінету Міністрів України, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним та Севастопольській міській державним адміністраціям здійснити організаційні заходи щодо реформування протягом грудня 1999 р. – квітня 2000 р. колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно шляхом забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями)і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності” [7].

Названий Указ Президента України був прийнятий на різних рівнях державної влади і органів місцевого самоврядування до беззаперечного виконання.

Колективні сільськогосподарські підприємства стали реформуватись в визначені Указом Президента України агроформування .

Крім названого Указу президента для проведення реформування сільськогосподарських підприємств правовою базою стали Закон України ”Про підприємства в Україні”, який діяв в той час і ст. 2 якого передбачала таку організаційно-правову форму підприємств як приватні підприємства [4] та ст. 2 Закону України “Про власність”, яка передбачала можливість заснування приватного підприємства однією особою [5] .

Правові засади оренди землі регулювались Законом України “Про оренду землі”, ст. 3 якого об’єктами оренди визначала земельні ділянки, що перебувають у власності громадян. Орендарями земельних ділянок, відповідно до ст. 5 вказаного Закону є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування Земельною ділянкою [6] .

Як зазначає Малік М.Й., “приватно-орендні підприємства у більшості випадків організовуються керівниками або спеціалістами колективних сільськогосподарських підприємств після виходу їх з КСП із залученням в оренду землі і майна, що належала колективному сільськогосподарському підприємству усім чи більшості його членів”. [9]

На практиці так воно і сталося, що в основному приватно-орендні підприємства організували і очолили голови колишніх колективних сільськогосподарських підприємств чи їх головні спеціалісти. Саме вони сконцентрували в своїх руках всю повноту влади на селі, практично за безцінь, використовуючи майно і земельні ділянки, взяті в оренду у колишніх членів КСП. Багато з колишніх керівників КСП і головних спеціалістів, на жаль, як працювали, так і працюють застарілими методами. В багатьох населених пунктах великі земельні ділянки практично не обробляються. Все частіше керівники агроформувань , в тому числі і приватно-орендних підприємств, примушують орендодавців земельних ділянок розривати договори оренди землі у зв’язку з тим, що вони (орендарі) не в змозі обробляти цю землю.

Нині в Україні, внаслідок реформування недержавних сільськогосподарських підприємств створено 22099 нових агроформувань ринкового типу серед яких переважають товариства з обмеженою відповідальністю – 33,1 відсотка (7304), фермерські господарства – 21,3 відсотка (4714), приватно-орендні підприємства – 21,4 відсотка (4655). [10]

Проаналізувавши вищевикладене, ми прийшли до висновку, що положення Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки” від 3 грудня 1999 року вступають у протиріччя з п. 7 ст. 97 Конституції України, в якій зазначено: “Правовий режим власності визначається виключно Законами України”. [1] . В той же час, як бачимо, адміністративними методами колективна форма власності змінювалася на приватну.

Положення вказаного Указу Президента вступають також у протиріччя з ч. І ст.. 83 цивільного Кодексу України, яка визначає, що юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. [2]

Ч. І ст. 63 Господарського кодексу України визначає, що в залежності від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

- підприємства колективної власності;

- комунальне підприємство;

- державне підприємство;

- підприємство засноване на змішаній формі власності [3] .

Поняття орендного підприємства визначено в ч. І ст. 115 ГКУ України, де зазначено: “орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності”[3].

Як видно з вищевикладеного, сьогодні жоден Закон України не визначає приватно-орендне підприємство як організаційно-правову форму. Як відомо, для господарського, цивільного оборотів первісне значення має не форма власності господарюючого суб’єкта, підприємства, а організаційно-правова форма, яка характеризує вид підприємства, його організаційну структуру, яка закріплена нормативно-правовими актами.

До речі, створення агроформувань організаційно-правових форм, що не передбачені нормативно-правовими актами мало місце і раніше. Приміром, в Сумській області станом на 15 січня 1998 року нараховувалось 486 сільськогосподарських підприємств, із яких 371 реорганізовано. З 308 закритих акціонерних товариств 269 товариств в установчих документах вказали, що вони є акціонерно-пайовими товариствами закритого типу, в той час коли Закон України “Про господарські товариства “визначає два види акціонерних товариств – відкриті і закриті” [8] .

Довелось в той час вказані агроформування приводити у відповідність до чинного законодавства.

Відповідно до ч. 4 ст. 62 ГКУ підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Відповідно до ч. І ст. 66 ГКУ майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Ч. ІІ тієї ж статті визначає джерела формування майна підприємства – серед яких є грошові та матеріальні внески засновників. Засновниками приватно-орендних підприємств, як було зазначено вище, є голови КСП, головні спеціалісти, майновий внесок яких до статутного фонду підприємства, як правило – це майновий пай, не виділений з майна реформованого КСП, як і в інших колишніх членів КСП. Якщо ж в окремих випадках майновий пай виділений з майна реформованого КСП, то вартість його з різних причин є не значною. Приватно-орендні підприємства, після їх реєстрації, в процесі виробничо-господарської, фінансової діяльності придбають техніку, обладнання, засоби захисту рослин, мінеральні добрива, паливно-мастильні матеріали. В більшості випадків для цього отримують кредити в установах банку. Як відомо, ні один банку не видасть кредит без укладання договору застави. Відповідно до ст. 576 ГКУ предметом застави може бути будь-яке майно, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Малік М.Й. з цього приводу зазначає: “При створенні на базі КСП приватно-орендного підприємства можливості одержання ними кредитів під заставу обмежуються вартістю його власного майна і земельної ділянки”[9].

З цим визначенням не можна не погодитись. Слід тільки доповнити, що майновий пай засновників приватно-орендних підприємств, про що уже було сказано вище, не виділений з майна реформованого КСП. А тому одержання кредитів в установах банків є проблемним. Правовий механізм застави орендованих майна і землі ще не відпрацьований.

Відповідно до ч. І ст. 219 ГКУ за невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним майном. З зазначеного ми маємо також впевнитись в тому, що у більшості приватно-орендних підприємств достатнього розміру статутного фонду є проблемним для відповідальності за господарсько-договірними зобов’язаннями при укладенні договорів, особливо на значні суми.

Виникають проблеми у приватно-орендних підприємств і у підвищенні родючості земельних ділянок (паїв) взятих в оренду, з працевлаштуванням сільського населення, коли здавши в оренду майно, земельні ділянки в оренду, орендодавці, колишні члени КСП, не завжди мають можливість працювати в них, залишаючись поза межами трудового колективу підприємства, на відміну підприємств колективної форми власності, де усі його члени є членами колективу, що дуже важливо з міркувань психології і соціального захисту. Але це є темою для окремого дослідження.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що діяльність приватно-орендних підприємств в аграрному секторі економіки, що виникли в період вакууму у формах господарювання після видання Указу Президента 3 грудня 1999 р., суперечать чинному законодавству, а тому виникає нагальна потреба реформування їх в організаційно-правові форми відповідно до чинного законодавства.

Література:

1. Конституція України // ВВР України. – 1996. - № 30. – Ст. 241

2. Цивільний кодекс України // Голос України. – 2003. – 12–13 березня.

3. Господарський кодекс України // Голос України. – 2003. – 14 березня.

4. Закон України “Про підприємства в Україні” // ВВР України. – 1991. - № 24. – Ст. 272.

5. Закон України “Про власність” // ВВР України. – 1991. - № 20. – Ст. 249.

6. Закон України “Про оренду землі” // ВВР України. – 1998. - № 46-47. – Ст. 280.

7. Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки від 3 грудня 1999 р. № 1529/99

8. Горевий В.І. Науково-практичні основи реформування економічних відносин в АПК. – Суми: Козацький вал, 1998. – С. 19.

9. Малік М.Й. Сільськогосподарська кооперація: суть та проблеми розвитку в Україні. – К.: Українська академія аграрних наук, 1999. – С. 39–40

10. Онищук М. Мораторій на відчуження земель // Голос України. – 2005. – 5 жовтня.

11. Ронко О.А. Удосконалення організаційно-правових форм господарювання на селі// Економіка АПК. – 2002. - № 7. – С. 48–52.